Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Цікаво, число тринадцять завжди віщує невдачу чи в деяких випадках може стати найбільшим щастям? Мабуть, в моєму випадку, я вже тону в своєму щасті...

— Це мені або летіти на всіх парах прямісінько в обійми блокпосту, що стоїть на мості, або... — я подивилася в обрив.

— Не переживай. Я знаю, що робити. Бери свій велосипед, пішли.

Я нахилилася, взяла в руки свій особистий транспорт, граціозно піднялася, відчуваючи, як вітер колише моє волосся і знаючи, що виглядаю зараз неперевершено. 

— Куди?

— До мене. Іншого виходу не бачу.

Барабанні перетинки дали можливість серцю проаналізувати сказані слова. Я, здається, перестала навіть дихати. Зразу всі можливі варіанти подій намалювалися перед очима. Та треба було дати відповідь, тому я взяла себе в руки, відкинула дурні думки і раз він вирішив мені допомогти, запропонувала:

— Можемо на велосипеді поїхати. Ви далеко живете?

— Хвилин десять їзди.

— Супер, тоді сідайте. — я вручила йому в руки велосипед.

— А ти?

— Ви спершу сядьте.

Він зробив все як я сказала, після чого я повільно обійшла його, ловлячи знайомі парфуми, зупинилася біля руля і подивилась ще раз у його очі. Так пристрасно ловлячи кожну іскру в них. Висмоктуючи з них всю правду, що приховується в імені «Кірілла». Все, що він відчуває до мене... 

Розвернулася спиною до нього, та через швидкість повороту моє волосся пройшлось по його обличчю. Мурашки пронеслися по чоловічому тілу, через що він трохи засоромився. А я, не довго думаючи, запригнула на руль і акуратно повернула голову вбік, звідки йшло його тепле дихання.

— Ну що поїхали? — прозвучав мій голос.

Мужні руки міцніше стиснули руль, нечайно зачепивши мої сідниці, через що мурашки бігали тепер по мені. Він рушив з місця і я різко відкинулася назад, відчувши спиною його груди. Тільки хотіла ледь відсторонитися, щоб не змушувати в цій ситуації малювати непорозуміння, як раптом...

— Краще так і сиди, бо ще випадеш. — він підборіддям торкнувся мого плеча, повертаючи на місце.

Дорога, як і очікувалось, тривала десять хвилин. За цей час тихакардія із задишкою встигли погратися зі мною. Чи вони тут ні до чого... Всього лиш його присутність відкриває в мені давно забуті відчуття...

Нарешті відсторонившись, я змогла повноцінно вдихнути і трохи заспокоїтись. Ми стояли напроти невеликого, але досить приємного для очей, особняка. Ібрагім взяв у руки велосипед і тягнув його на подвір'я, поки я крокувала за ним. 

— Ви... Живете один?

— Так. Це тебе бентежить?

— А, та ні-ні...

Дідька лисого, звичайно бентежить! Я ледь не задихнулась, коли ми були на просторій вулиці одне біля одного, а зараз в одному будинку!

— Може ти хочеш... — він замовк і задумався.

Чого я там маю хотіти...? Слухайте, не розбурхуйте мою фантазію! Їй і так повна сра...

— Я згадав. — перебив він мої бурхливі думки.

— Що?

— Хотів запропонувати повечеряти, але згадав, що холодильник пустий. Я піду в магазин, щось підкуплю їсти, а ти... Відчувай себе як дома. 

— Зараз же комендантська.

— На сусідній вулиці є магазинчик моєї знайомої, що працює до одинадцятої вечора, бо живе через дорогу від магазину.

Я стояла із застигшим здивованим обличчям. В моїй голові літало одне питання: «А що так можна було?»

Він счез за дверима, а я прийнялась слухати музику, паралельно підспівуючи. Так затягнулось на пів години. Я ввійшла в повний релакс і співала так, ніби сусідів ніколи не існувало.

А що Ібрагім робить там так довго...?

На столі стояла банка огірків. А казав, що їсти немає... Вони так смачно пахнули, що я не стрималася, дістала один з них, розрізала, поклала в тарілку і «хряцала» по одному, наколюючи на вилку. 

Не замітила, не почула через музику, як Ібрагім зайшов до будинку. 

Я ще й взявши в руки всю свою «скромну» наглість, дістала із шафи турку, знайшла каву і заварила собі прекрасний напиток, після чого повернулась поїдати огірки, не перестаючи співати на перервах при смакуванні.

«И мне не устоять, я падаю в твои объятия...» — роблю вигляд, що падаю у воздусі, представляючи теплі груди свого вчителя.

«Кажется, я без понятия, кто и зачем это начал всё...» — повертаюся до нього обличчям, але із закритими очима, не підозрюючи про його присутність.

«Ну что ж, замечательно, кажется теряю память я...» — повертаюсь до тарілки і хапаю черговий шматок огірка.

«Об этом городе...» — проковтнувши смаколик, доспівую.

Наспівуючи мелодію, я беру в руки ганчірку біля раковини і витираю рідину, яка встигла накапати з огірка, при його витягуванні з банки.