Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Я сиджу вже довго, насолоджуюсь моментом, роблю приємні ковтки смачного пива, що змушує тьмарити мрії в хорошому сенсі. Темніє вже. А чоловік так і стоїть, зовсім поруч, та водночас далеко. Гарно сховався на видному місці, і не замітиш. 

Як раптом мій вчитель замітив з іншої сторони дороги досить дивну персону, з такими ж дивними намірами, що наближалася до мене. Хоча, чому дивними? І так давно усім відомими.

— Красуне, чому сумуєш?

— Ніхто не сумує, — різко, нахабно, із посмішкою відповіла я. Та від цієї посмішки добром не пахло, адже я не відчувала його взаємно, — Я насолоджуюсь.

Ібрагім наближався, але я досі не замічала його, адже погляд дозволив піднятися на збоченця, що посмів підійти до мене. Серце стріляло від страху, але я добре знала, що боятися треба мене. Але я ще тримала всередині себе «справжню».

— Можна приєднатися?

— Ні, краще буде, якщо ви підете. 

— Ну красуне... — так мило простягнув він, що я вже ледь не випустила з рук ту невидиму ниточку, яка б дозволила мені його тут і зараз на місці прибити.

Він торкнувся моїх плечей. Я зразу ж відкинула його долоню від себе, подумки готуючись до «кровавого бою». Мужчина вже хотів мене схопити насильно, як раптом... 

— Ану звалив звідси! — Ібрагім Микитинецький появився неочікувано. 

— А ти хто ще такий!? — ласощохлист не хотів відпускати свою здобич.

— Той, хто надере тобі дупу, якщо зараз же не згинеш з моїх очей! — Ібрагім схопив його за куртку і відкинув в сторону. Та той встиг встояти на ногах.

— Та добре, що ти, — він повернувся до мене, — Мала, вибач, я ж пожартував...

— Вали кому сказав!

Мужчина втік, а Ібрагім наблизився ближче. Вже хотів вліпити моралей, як люблячий татко, але стримався і спитав тільки:

— Все добре?

— Так, дякую, що допомогли. Якби не ви... Я б, напевно, його з обрива спустила.

— Що ж ти в таку ніч тут робиш одна?

— Та зараз тільки десята доходить.

— Але темніє швидко. — він присів поруч, не нав'язливо. Від нього пахло парфумами. Як же я його обожнюю... Цей запах чоловічих парфумів.

— Ви не проти, якщо я, — дістала я з кишені цигарки, — Покурю?

— Будь ласка, — він розвів руками, — Але навіщо тобі того?

— Та що ж ви причепилися всі до мене з цим питанням? — розсміялась я, підкурюючи собі.

— Гробиш своє здоров'я.

— При тому насолоджуючись, — поставила я наголос бровами на останньому слові.

— Діло твоє. Але, боюсь навіть представити, щоб ти робила, якби мене не було поруч?

— Тобто? — легка посмішка, — Ви про що?

— Про ситуацію, яка сталася хвилину тому.

— А. Я б скинула його з обрива. Я ж казала.

— А якщо серйозно?

— Кричала би... Захищалась... В кінці кінців скинула його з обрива.

Мужчина злегка посміхнувся, адже було зрозуміло по словам, що я з не простих. Та на ділі кожен може стати жертвою. Варто тільки знайти слабке місце...

Зробила новий ковток смачного алкоголю і дозволила очам насолодитися краєвидом. Знову... Це провалля настільки красиве, що ним можна насолоджуватися вічність.

Ззаду дорога, що веде в інше місто.

Всюди тишина і спокій.

А внизу насолода у вигляді дерев. 

Солодку тишину потривожив телефонний дзвінок від абонента «Мамуся».

— Алло.

— Ти де?

— На велосипеді катаюсь. Недалеко.

«Всього лиш десять кілометрів від дому...»

— Я зараз буду їхати з Манамі в гості до її колеги. З ночівлею. Дідо забрав Енджел. Ти маєш ключі? 

— Маю.

— Добре. Коли будеш дома?

— Скоро.

— Гаразд. Я зробила п'юре з котлетами. Буду завтра вранці.

— Я і так рано в училище.

— Добре. Добраніч. До завтра.

— Добраніч.

Розмова завершилася, а я зразу ж кинулась провіряти правдивість моєї сказаної інформації.

— Дідько! — ключів ніде не було, — Тільки не... А-А-А-А-А!

— Що сталось?

— Здається, сьогодні я ночую на вулиці.

— У сусідів не варіант?

— Щоб вони потім теревенили між собою, що я бомж бездомний і безголовий? Хоча, як варіант.

— Тільки є одне но...

— Яке?

Він показує мені екран телефону, на якому тринадцять хвилин до комендантської години.