Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Угу, наставнику, - кивнув той у відповідь.

- Добре, - повернувся викладач до возу та знищив його. – Підготував для Вайо якийсь подарунок до зустрічі?

- Подарунок? – ошелешено випростався Хаол. – Треба було підготувати подарунок?

Чоловік потішно усміхнувся такій реакції:

- Я кажу про щось маленьке, на кшталт квітки з паперу.

- Я не зробив, - швидко покрутив він головою.

- Ну, нічого. Наступного разу тоді зробиш, - поправив дитячий хвіст.

- А треба було?

- Це не обов’язково. Але Вайо було б приємно, - легенько посміхнувся.

- Може я ще встигну зробити? – у паніці почав він м’яти руки.

- Хах, Хаоле… - милувався вчитель такому хвилюванню. – Нічого не трапиться, якщо ти йому нічого не подаруєш сьогодні. Адже це «просто друг», - задоволено примружився. – А «просто друзі» не засмучуються, якщо їм не дарувати квіти на першу заплановану зустріч. Не турбуйся, - погладив його по голові. – Не подаруєш сьогодні, подаруєш іншого разу. Нічого поганого не сталося. Адже це «просто прогулянка», а не щось більше, - хитро посміхнувся. 

- Що ви маєте на увазі? – напружено відсторонився хлопець.

- Нічого. Розкажу, коли будемо повертатися до академії. А зараз, - відвернув голову до ґрунтової дороги, - нам варто прибути до місця зустрічі. Адже ми не хочемо запізнитися? Ходімо, - жестом закликав учня із собою та пішов уздовж будівель.

На зазначене місце вони прибули дещо раніше іншої сторони, тож Хаол встиг ще раз причепуритися та повторити вже заготовлені слова.

Минуло хвилин п’ять, як чоловік із хлопчиком помітили серед тьмяної одежі людей два яскраво-червоних вбрання, які наближалися до них.

- Хаоле! – завищав Вайо, щойно побачив друга.

- Вайо! – миттю зрадів той, відкинувши усю підготовлену промову.

Учень в червоному зірвався з місця та помчав до приятеля. Той побіг назустріч. Зустрілися вони на середині, схопили один одного і почали перекочуватися з однієї ноги на іншу, не в силах натішитися. Вчителі усміхнулися такій дії і глянули один на одного.

Викладач Червоної лілії був старшим за Ракора років на 10. І носив він майже таке саме вбрання, але червоного кольору, із вишитими на ньому вогнями та ліліями. Пучок на маківці тримала аналогічна прикраса, але дерев’яна.

Чоловіки підійшли до своїх підопічних, склали руки і вклонилися один одному.

- Вчитель Ракор, - представився маг Злітаючого журавля. – Новенький у своїй академії. Вогняна кров, магічна сила… - створив на долоні помаранчеву сферу.

- Вчитель Согнот, - відповів колега. – Працюю вже сьомий рік. Водяна кров, магічна сила… - показав зелений колір.

Їх учні відволіклися один від одного та вклонилися педагогам навхрест. Ракор одразу звернув увагу на Вайо. Роздивився його, повернувся до наставника.

- Незвично тут бачити новенького вчителя, - виразився Согнот. – Я думав до нас приїде духовний батько Хаола.

- Йдіть гуляйте, - люб’язно спонукав Ракор хлопчиків, не бажаючи, аби вони чули наступну розмову.

Ті кивнули, узялися за руки та пішли уперед, почавши базікати про своє.

- Духовний батько Хаола, - неголосно відповів новачок вже досвідченому вчителю, - більше не викладає у нашій академії.

- Не викладає? – насупився той. – Чому? Щось сталося?

Ракор жестом запропонував йому крокувати за учнями. Согнот кивнув.

- Про це вам краще запитати вчителя Умана або Даікона, - розмірено пішов молодий вчитель за дітьми, утримуючи дистанцію між ними.

- То коли вас прийняли? – приєднався до нього чоловік, намагаючись говорити не голосніше.

- Навесні. Я викладаю трохи менше за півроку.

- Навесні… - задумливо перевів викладач погляд на учнів, які почали грайливо штовхатися. – Давно це було.

- Іноді, час минає швидше, ніж здається.

- Так, можливо, однак… Перервати діяльність вчителя посеред учбового року… Мало статися щось серйозне.

- Я не наважуся говорити про це. Краще вам питати відповіді у Даікона чи Умана.

- То ви знаєте причину зміни педагога? – глянув Согнот на нього.

- На жаль, - спостерігав той за Хаолом. – Однак я знаю не усі деталі. Та і дізнаватися їх не хочу, - покосився на колегу. – Краще взагалі не говорити про це. Розкажіть, як пройшов ваш рік? Іспити? – склав руки за спиною.

- Оу, іспити? – перевів він погляд уперед, розгубившись від зміни теми. – Іспити пройшли непогано…

Хлопчики тим часом вже дуркували, сміючись на всю вулицю. Вони весело штовхалися, щипали один одного за боки, лоскотали, показували язики та корчили пики, ніби дражнячись і підбиваючи до ще провокативніших дій.

- Хахаха! Вайо! – відскакував Хаол, намагаючись врятуватися від лоскоту.

- Хаха! – завзято стрибав той до нього.

- Оп! – вщипнув за бік.

- Ха! – схопив його за стрічку і розпустив хвіст.

- Вайо! – перелякано схопився хлопчик за свою потилицю.

- М! – висунув друг язика, відтрибнув і подражнив блакитною смужкою.

- Віддай! – рвучко кивнувся Хаол до того.

- Хаха! – відскочив той. – Спробуй забери! – відбіг у сторону і глянув через плече, перевіряючи, чи женуться за ним.

- Вайо! – обурено переслідував його хлопчик.

Металися вони від однієї сторони вулиці до іншої. Вайо ривками відбігав метрів на п’ять, сповільнювався, обертався до знайомого і тікав прямо з-під рук, завжди знаходячись за крок, аби його упіймали. Ніби вогник чи світлячок стрибав він по вулиці, розпалюючи в Хаолі справжню жагу до «полювання». Дражнив стрічкою, сміявся, показував язик і все тільки заради того, аби за ним гналися, забуваючи про весь навколишній світ.

Бігали вони по ґрунтовій дорозі, тож у якийсь момент, Хаол вирішив використати це на свою користь. Знову побіг на Вайо, що завзято дражнив, підманюючи до себе. Вичекав, коли той знову втече і стрімко кинув йому під ноги калюжу. Учень в червоному спантеличено завмер, проїхавшись по багнюці, ніби по льоду. Насилу втримав свою рівновагу, як йому в спину прилетів Хаол і збив з ніг. Вайо скрикнув, як нападник вже вихопив свою стрічку.