Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

― А я не хочу цього життя без тебе, ― кричить моя свідомість. Але вуста міцно стулені.

Лиш нудота підіймається стравоходом і біль розриває серце.  

Струшую головою, проганяю нестерпні спогади. Ще раз кидаю погляд на дзеркало, трохи подумавши, щипаю щоки, щоб був хоч якийсь натяк на рум’янець. Зітхаю і виходжу.

― Я готова, ― дивлюсь в скуті холодом темні очі. 

― Я відвезу тебе на вокзал.

― Не треба, ― хитаю головою. Ще мить поруч з ним, і я розревусь як остання дурепа. Ганебно використаю привід, що щойно з’явився, щоб дістати хоча б ілюзію його почуттів. ― Я доберусь на таксі, ти мені за роботу гарно заплатив.

― Діано, не треба. Стервозність тобі не личить. У нас була угода, ти виконала зобов'язання, я заплатив. От і все, ― в голосі крига. ― Я не…

Мимоволі, притуляю долонею тест у кишені. Моя магістратура схоже взагалі накриється. І я би могла йому це сказати, але слова застрягають у горлі. 

Чи хочу я, щоб мене обирали через вагітність. Я знаю Марка, він не відмовиться від дитини, він вчинить як справжній чоловік. Але чи потрібна мені сім’я такою ціною. Чи потрібна вона моїй дитині. Вона ж відчуватиме, що ми наче у пастці, в цих стосунках, і перейматиметься. А з іншого боку чи маю я право позбавляти своє маля батька. 

― Ти не створений для стосунків, я пам’ятаю. ― продовжую його ж фразу, яку він вже неодноразово повторював. ― І для сім'ї. 

― Не уявлю себе в ролі батька, ― криво посміхається. ― Не думаю, що впорався б з цією роллю.

― Мабуть, не впорався б, ― киваю. 

Підхоплюю сумку з речами й, задерши голову, виходжу з квартири. Я не знаю, яке майбутнє мене чекає, але я зроблю все, щоб моїй дитині ніколи нічого не бракувало. Хтось не створений для сім’ї, а хтось в одну мить подорослішає і переробить себе, але створить сім’ю, хай навіть вона буде складатись лише з двох. 

Йду попереду, першою заходжу в ліфт. Почну сперечатись, зроблю тільки гірше. Їдемо у повній мовчанці. Щось нудотно смокче під ребрами. Дивлюсь на носки своїх черевиків, і погляд підійняти боюсь. Боюсь, що як гляну на нього, так все й вирветься з мене. Вихлюпнеться потоком, наче ріка навесні. А він пригорне, запевнить, що був дурнем, що насправді, звісно ж, кохає, і на нас чекає щасливе майбутнє. 

Ага, чекає. Таке лиш в казці можливе, ― осмикую власні солодкі мрії. ― Вистачить! Чи знову хочеш побачити його байдуже обличчя? 

Не хочу. Більше ніколи! 

― Діано... ― наче щось відчуває. Здається, навіть подається до мене. 

Відсахуюсь. Збираю в кулак всю свою злість. 

― Забудь це ім’я! Забудь мене! Забудь усе, що було! Я обіцяла не закохуватись. Я не закохалась! ― випалюю на одному диханні. 

Першою виходжу, вибігаю з ліфта. Чую, як кидається за мною. Але я швидко помічаю таксі з шашечками й пірнаю на заднє сидіння. Зачиняю дверці майже в нього перед носом.

― Ді? ― дивиться шоковано Ліда.

― На вокзал, будь ласка! ― замість відповіді наказую. 

Востаннє дивлюсь на розгубленого Марка. Я обіцяла, що не закохаюсь… Я порушила обіцянку… Я закохалась. Тепер обіцяю, що забуду Марка і попри все буду щаслива. І цю обіцянку я не порушу. Я впораюсь! Ми впораємось! Я і маленька насінинка в моєму животику. З усім впораємось разом!

Від автора

Вітаю мої любі. Мені дуже лестить, що ви так завзято захищаєте Ді, щиро за неї переживаєте, за її ніжне дівоче серденько. Я переживаю разом з вами, повірте, й теж вважаю, що Марк вчинив не зовсім правильно. Проте, скажіть, невже ніхто з вас у віці двадцяти восьми років не помилявся? Чи помилки це прерогатива лише юних? 

Ми постійно помиляємось, робимо неправильні вчинки, живемо, пожинаючи наслідки неправильного вибору минулих поколінь. Вже кому ж не знати, як нам, українцям про це (історики зрозуміють…) І тому я вас дуже прошу (ніколи не просила обмежуватись в коментарях, вважаю, що вони й створені для того, що виплеснути емоції після книги, полегшити душу, посварити чи похвалити героїв, покритикувати…), але прошу, утримайтесь від слів “дурень, дурепа”… інших образливих епітетів. Вчинки можуть бути неправильними, ми їх засуджуємо, але не вішаємо ярлики на людину, не досліджуємо її рівень інтелекту, не вимірюємо IQ. 

Ну і друге питання: уявіть, що Діана ваша двадцятилітня донька, хто з вас їй порадить забити на навчання, на кар’єру за кордоном і лишитись в Україні заради хлопця? Марк зробив так, як вважав, що буде правильно для Діани, для її майбутнього. У двадцять років створювати сім'ю, маючи за плечима неповну вищу освіту, на його думку, зарано. Діана не бачила світ, не розкрила свій потенціал, не знає своїх можливостей. 

Чи питав він її, чого вона хоче? Не питав! Вона сама йому про це не раз говорила. Про мрії, кар’єру, наукову роботу. Вона цього хотіла до зустрічі з ним. А тепер все кидає заради кохання, що може раптово закінчитись розривом стосунків. Таке буває у кожного, не раз і не два. Я пишу справжніх героїв, не вилизую їх, не применшую, не перебільшую. Вони творять помилки, просять вибачення, міняються, дорослішають, як справжні люди. Я не пишу мільярдерів, олігархів і багатих папіків, які здатні купити острів, приватний літак і маленьку країну в придачу. Я пишу про тих, хто поруч з нами, досягає власним трудом, наполегливо працює, просувається по сходинках життя… 

З любов’ю, ваша Ванілька. 

Люблю й ціную кожного з вас!

П.С. У на лишився епілог)