Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 28

Діана

Вранці болить голова. Я проплакала всю ніч. І з дзеркала тепер на мене дивиться щось розтріпане й червонооке. 

Плескаю прохолодною водою в обличчя, притуляю до запалених повік холодні пальці, щоб хоч на кілька хвилин притлумити неприємне терпке відчуття. Більше й сльозинки не пророню. Все, досить! Наревілась до самої смерті. А він не вартий того! 

Шмигаю носом, коли знову починають збиратись в кутиках очей сльози. Сердито тру щоки, хапаю ротом повітря, вирівнюючи дихання. Жодної сльозинки, ― повторюю пошепки. Погляд падає на упаковку з тестом. Вчора його так і не зробила, прочитала, що краще вранці. А потім забула. Та й не до нього зараз… 

Відмахуюсь, беру щітку. Але задумливо спиняюсь. Чи все ж зробити? Щоб вже точно мене доля добила, або навпаки порадувала. Новий день, нове життя. І краще я в цій квартирі поставлю крапу на усіх питаннях і вже з чистою душею вирушу у світле майбутнє. Без Марка. Зате з наукою. 

От правду колись нам на лекції казала Лариса Макарівна ― найважливіше для дівчини ― кар’єра, справа всього її життя, улюблена робота. Вона не зрадить, не образить, не кине у важку хвилину, не принизить. Вона буде поруч рівно настільки, наскільки ти їй готова віддаватись. А я готова. Я стану найкращою, найрозумнішою, найстараннішою студенткою. І обов’язково поступлю в аспірантуру, отримаю кандидата. Я зможу! 

З якимось навіть гнівом надриваю упаковку. Уважно ще раз перечитую інструкцію. Виконую все, як в ній написано. А поки чекаю на результат, чищу зуби, наношу крем на обличчя. Кохання пройшло, біль ще досі ятрить, але це не причина нехтувати своїм здоров'ям та зовнішністю. Про себе треба дбати в першу чергу, ― говорю своєму відображенню. Посміхаюсь. Мляво, вимучено, але принаймні в очах вже не щипає. 

Через пару хвилин за мною має заїхати Ліда, і ми разом уже попрямуємо на вокзал. Хочу забратись з цієї квартири якомога швидше, щоб більше не бачити Марка. Не чути... А ключі новою поштою надішлю.

Поки не пройшло десять хвилин якось забобонно боюсь навіть глянути в сторону тесту. Подумки рахую секунди. Навіть зажмурююсь перед тим як подивитись. Врешті набираю в груди повітря й відкриваю очі ― одна смужка. Дихання з шумом виривається з легень. От і чудово! Навіть в голові паморочиться від полегшення. Вагітність мені явно ні до чого. Принаймні після вчорашнього. 

Цікаво, а як би було, якби ми з Марком залишились разом, і я виявилась вагітна. Як би він сприйняв новину? 

Притуляюсь лобом до дзеркала. Не хочу думати, уявляти… Але воно само… самі по собі перед очима мелькають картинки. Я з тестом виходжу з ванної, показую коханому. Його обличчя спочатку здивоване, збентежене. А потім розпливається в усмішці. Він підхоплює мене, кружляє. 

За грудиною знову починає нити. 

― Годі! ― вигукую. Сердито струшую головою. Аж у скронях тисне. ― Я забороняю собі думати про Марка!

Згадка про нього примушує ледь не підскочити ― він ось-ось приїде. Прожогом вибігаю з ванної, похапцем натягую одяг. Сумку зібрала ще вчора. Ридаючи. Перевіряю чи нічого не забула й переношу її в коридор. Залишились лічені хвилини. Потяг на десяту. До Маркового приїзду хвилин двадцять, не більше. 

В кишені тенькає телефон. 

Витягую, пробігаю очима повідомлення ― Ліда. Уже під'їхала. Чекає під під'їздом. Я їй не розповідала, про те що трапилось. Але вона й сама відчула. Не ставлячи зайвих питань, пообіцяла купити білет і забрати додому. 

Швидко набираю їй, що зараз буду. Але вже взувшись, раптово згадую, що так і лишила тест на тумбі. Дідько! Не варто, щоб Марк його бачив. 

Навіть не розшнуровую боти, стягую так, похапцем, не турбуючись про заломлені задники. Біжу в ванну. Хапаю конвертик. Кваплюсь, необережно змахую рукою. Смужка, яку я туди поклала, як на зло, випадає на підлогу. Падає, повернувшись “лицем” до мене. І я завмираю, наче соляний стовп. Наче уві сні, повільно нахиляюсь, підіймаю. Дві яскраво-червоні смужки, чіткі, ніби їх хтось намалював фломастером. Хіба так буває? Я ж бачила одну!

― Дідько, ― шепочу й шоковано опускаюсь на бортик ванни.

Затискаю тоненьку смужечку тесту в спітнілій долоні. Не вірю власним очам. Це просто не можливо, не зі мною. Пальці тремтять, в очах двоїться. 

Кладу тест на тумбу, заплющую очі, наче цей дивний ритуал здатен все змінити. Як маленька дитина, надіюсь на чудо, прагну захисту від монстрів під надійним покривом ковдри. 

Двері в передпокої брякають, відкриваючись. Чую дзенькіт ключів. Впевнені кроки.

― Діана!

― Господи, ні! ― тихо шепочу. ― Тільки не зараз!

Але вищим силам байдуже. Голос Марка, які і його кроки, нікуди не діваються.

― Діано!

― Я тут! ― хрипко відповідаю.

Поволі розплющую очі, вдихаю кілька разів, щоб заспокоїти серцебиття. Але серце все одно калатає в грудях, наче божевільне. Друга смужка нікуди не ділась. Вона така ж яскрава, як і перша, рожева, наче стиглі ягоди малини. І я вже не можу відкидати реальність. Я вагітна. Вагітна у двадцять років, від чоловіка, з яким нас пов’язують лише ділові стосунки, з яким я порвала усі контакти, який розбив моє серце, розтоптав гідність. Вагітна без житла, без роботи, з неповною вищою освітою. Сама в чужому місті… Вагітна від того, кого кохала нестримно і палко, вперше за життя. 

Несміло кладу руку на поки плаский живіт, відчуваю тиху пульсацію і тепло. Щось смикає всередині й тріпоче, як при першому поцілунку. Але ж ні, я не сама, тепер нас двоє. 

У двері вбиральні голосно стукають.

― Ді, з тобою все гаразд? 

― Так, зачекай хвилинку, ― поспіхом ховаю у кишеню тест, зминаю та викидаю коробку в смітник. Відкриваю воду в крані. ― Я вже скоро!

Швидко вмиваю зблідле обличчя, витираю паперовим рушником. Дивлюсь на себе в дзеркало, а бачу геть інше.

― Ми надто різні, ― наче наяву чую голос Марка. ― В тебе все життя попереду. Магістратура за кордом. А я старий холостяк. Я не створений для сім’ї. Я не вмію любити. І не хочу вчитись…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍