Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

інтенсивність нагадала їй той момент у шлюзі, коли він стояв так близько, змушуючи її замислитися, що саме він відчуває. «Якщо мова йде про те, щоб пожертвувати собою через якесь почуття…»

«Ні», — швидко каже вона. «Це просто логічно».

Переважно. Я думаю. Хіба не було б чудово рятувати життя, а не брати їх чи турбуватися про те, щоб їх забрати? Думка про те, що більше ніколи не доведеться сумніватися у власних мотивах, змушує її відчувати себе тісно в крихітному ящику для зберігання протягом десятиліть, де хтось щойно зняв кришку та запропонував випустити її, щоб розім’яти ноги.

І можливість знову відчути цей спокій, яскраве біле світло… але це не мотивація.

Це вб’є вас. Крихітна частина її самої, яка все ще віддана самозбереженню, підвищує свій голос, щоб її почули над шумом.

Може бути. їй байдуже? Вона не впевнена, що робить? Або, можливо, це чужорідний мул у її голові впливає на неї, непомітно підштовхуючи її до результату, якого він/вони хочуть. Це важливо?

Вона втомилася ховатися, втомилася тікати.

«Вона має рацію, Ітан», — за мить каже Кейт.

Рот Ітана стоншується до нещасної лінії. «Добре. Але я йду з тобою».

«Ні, це не…» Офелія починає протестувати.

«Я залишусь на відстані, але я йду», — каже він. «Це остаточно». Він звертається до Кейт. «Ви будете…

«Стежити за дуетом з мертвими мізками?» — запитує Кейт. «Так. Зрозуміла.”

Він передає Кейт свій кінець шнура, і Офелія робить те саме зі своїм.

«Це справді не обов’язково», — каже Суреш, шморгаючи носом, а Кейт міцно стискає в руці відрізки шнура. «Я не довбана дитина».

«Звичайно», — каже Кейт. «Ось чому ти біг до нього, наче це було чортове дзеркало з твоїм іменем у мерехтливих вогнях».

«Це неймовірно образливо, — каже Суреш. «Ви знаєте, що я ніколи не покладаюся на непостійне освітлення».

Кейт стає на коліна й відкриває футляр із зразками, витягаючи один із флаконів. Вона простягає його Офелії. «Почніть з цього, і ми побачимо, що буде».

На частку секунди Офелія бачить себе здалеку, наче з камери, що стоїть над нею. Не так, як сяюча, сповнена миру версія кілька хвилин тому, а просто вона. Як вона стоїть над Кейт, яка на колінах і тримає флакон, щоб вона взяла.

Невже я його візьму? Невже я справді збираюся підійти до цієї величезної інопланетної споруди й запропонувати їй шматки, які ми взяли? Це така химерна ідея, що погляд на себе ззовні викликає миттєве бажання посміятися.

Як, у біса, вона опинилася тут?

Офелія робить крок вперед і бере у Кейт флакон зі зразком, обережно охоплюючи його, але достатньо міцно, щоб не впустити на сніг.

Вона не може побачити жодного очевидного місця, звідки взяли проби, не звідси. Тож вона просто прямує до мертвої точки на широкій стороні, найближчій до них.

Мертва точка. Чудово, Фел.

Ітан іде за нею, зберігаючи дистанцію, але по широкій дузі, щоб залишатися на натягнутій мотузці з нею.

Пінгує запит на приватний канал. Ітан. Вона ігнорує це.

Він також не намагатиметься збити її з курсу, бо знає, що іншого виходу немає.

Коли Офелія досягає вежі або досить близько, вона зупиняється. Вежа нависає над нею, змушуючи її почуватися ще меншою та нікчемнішою.

Міцніше стиснувши флакон, вона ламає пломбу, радше відчувши тріск крізь рукавички, ніж почувши його.

Потім вона рухається вперед.

29

Крихітні шматочки зразка тремтять у флаконі, стукаючи об полікарбонат настільки голосно, що зовнішня система вловлює звук.

Вона готується, що її зірве з ніг або відштовхне назад.

Але потім вона розуміє, що це просто тремтить її рука. Точки не вібрують від бажання летіти вперед до свого дому. Вони просто сидять там, як шматочки інертного матеріалу, яким вони були весь час.

Самі вежі мовчасні і нерухомі. Ні раптового гулу, ні світлового шоу, ні відкривання рота, щоб проковтнути свої відрізані шматочки. Немає навіть слабкого шуму діяльності.

Офелія знову відчуває тягу, спокусу відпустити й підійти ближче. Пташечко, тобі більше не треба страждати. Просто приходь до мене.

Вона здригається.

Але це все, однак.

Вони зрозуміли це абсолютно неправильно? Можливо, те, що в них є, те, що спричиняє цей потяг, взагалі не з веж.

Але вона бачила форму пірамідок; така сама, як у вежі. Усі ці маленькі шматочки складаються в ці величезні споруди. Мільйони, мільярди? Яка у цього мета?

Її канал зв’язку тріщить. «Можливо, спробуйте ще наблизити їх», — каже Кейт.

«Не треба», — негайно відповідає Ітан.

«Я не пропоную їй торкатися», — відрізала Кейт. «Просто, можливо, помістити деякі частинки на таку відстань, щоб воно їх розпізнало».

«Як?» — вимагає Ітан.

Кейт роздратовано шумить. «Не знаю, спробувати їх викинути».

У Офелії вислизає булькаючий сміх, абсурдність ситуації знову вражає її. Було б смішніше, якби її серце не калатало, наче вона бігла, рятуючись, замість того, щоб просто стояти тут, витягнувши тремтячу руку. Спокій, який був раніше, безперечно зник, його перекреслила мигдалеподібна частина її мозку, яка верещить, щоб вона забиралася звідти.

Це не ведмідь і не шаблезубий тигр, і навіть не звук стрімких кроків за нею на темній вулиці. Це первинна частина її мозку, яка, безумовно, визнає це небезпекою і не хоче нічого з цим робити.

Скривившись, Офелія висипає кілька шматочків собі на долоню. Вона наполовину очікує, що вони оживуть і спробують прокопати її рукавичку. Але вони цього не роблять. Вони просто красиві, блискучі камінці.

«Зроби це», — наполягає Кейт.

Офелія кидає їх в чорну стіну перед собою.

Вітер трохи перекошує їх на кілька метрів між ними, але вони все одно долітають до вежі і стукають, коли торкаються гладкої поверхні.

Перед тим, як впасти на землю і зникнути у новому накопиченні снігу біля основи.

Прокляття.

«Ви кинули їх досить сильно?» — запитує Кейт.

Офелія повертає голову, щоб зиркнути на неї. «Я не знаю, я пропустила тренінг з метання каменів у потенційних позаземних істот».

«Просто дайте мені це зробити», — каже Суреш. “Я можу…”

«Офелія». У голосі Ітана чується дивна нотка. Заклопотана, невпевнена.

Інші теж хочуть це почути, тому що вони замовкли, канал зв’язку затих.

Офелія відвертається від вежі, від пульсу її присутності, подібного до гравітаційного поля, щоб побачити його.

Він все ще позаду неї, приблизно за три метри, але дивиться на щось ліворуч від неї, на дальньому краю вежі, саме там, де вона вигинається, і їй не видно.

«Ви це бачите?» — запитує він, не дивлячись на Офелію.

Вона не бачить нічого, крім довгої основи вежі. Вона занадто близько.

Обережно, щоб залишки флакона стояли у вертикальному положенні, вона рухається до нього, повертаючись, щоб простежити за його поглядом.

«Там щось є», — каже він, показуючи, коли вона наближається.

На мить вона впевнена, що побачить ту темну фігуру з минулого, ту, яку вона побачила, коли вони подумали, що