Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     На жалісні благання Сусаноо відповів так:

     –  Справа твоя, вогненна Ідзанамі-но камі, –  і посміхнувся. –  Дивись, тільки не опали їх своєю любов’ю.

     – Обіцяю бути обережною, бо здобула гіркий урок через свою недосвідченість, – пообіцяла богиня і, зупинивши політ, глянула униз.

     На землі золоті іскри то спалахували, то згасали. Деякі з них і зовсім не гасли, розгоряючись все яскравіше і яскравіше, подібно до самої Ідзанамі. То – безсмертні людські душі горіли божественним вогнем натхнення – чистим та прекрасним, породжуючи нові ідеї. Попри  сумніви і забобони, люди з великим подивом пізнавали велич своїх душ і освітлювали світлом творчості не один, але багато світів.

     Серце Ідзанамі втішилося, а очі зволожилися сльозами радості. Світ навколо, сповнений тривог і нерозуміння, невикорінно недосконалий був наповнений любов’ю! Любов’ю творчою і життєдайною, яку відчувала вона сама до всього живого та одухотвореного.

     – Поглянь-но, Сусаноо! – пронизливо скрикнула вона. – Там, унизу! Вогонь пристрасті палає на повну силу і вихлюпується назовні,  наче гаряча лава з жерла вулкана!

     – Та іскра горить для государині Намі-но хіме. З усіх у Вишневому палаці вона найяскравіша і найсумніша. Вогонь довго стримуваного в собі пристрасного кохання дав про себе знати тільки після того, як ти покинула Серединну Країну. Дехто там, унизу, сумує за тобою більше за інших, – усміхнувся Сусаноо.

     – О, я знаю цю людину… Це Сога-но Ітіро! І як я раніше могла не помічати, що він таїть від  мене такі глибокі та болючі почуття?! Я так каюсь у своїй сліпоті, пане мій Сусаноо!

     – Тебе засліпили почуття до Танака-но Мікото, тому ти й не помічала нічого довкола.

     –  І як же мені втішити цю невтішну душу? –  з жалем промовила Ідзанамі, поміж інших спалахів виділяючи один.

     –  Залиш її у спокої. Вона втішиться, вір мені. Не так скоро в людському розумінні часу, але колись це станеться. Зачекай трохи, і ти станеш цьому свідком, –  і, знову підхопивши божественну посестру, потяг її вгору.

          ... Рівнина Високого Неба і справді виявилася вищою за всяке людське уявлення про звичну блакить над головою, місяць і зірки, гідні того, аби ними захоплювалися здалеку. Вона прийняла юну государиню, обволікаючи і обтікаючи її з усіх боків, вплітаючи в коси тонкі промені світла. Такою прекрасною Ідзанамі ще ніхто не бачив. Вона постала перед небесною братією в сліпучому сяйві чистоти і свіжості, подібно до білого лотоса, на чиїх пелюстках не затримуються ні бруд, ні скверна. Такою, якою вона вперше з’явилася у Всесвіті, і навіть кращою. Але варто було їй простягнути до побратимів довгі витончені руки, як намір з’єднатися з ними став слабшати в її серці. Перед нею стояла безліч богів і богинь, які зібралися привітати її та урочисто ввести у світлі чертоги. Але, незважаючи на випромінювані ними доброту і прихильність, більшість із них вона бачила вперше. Душа її, така відкрита всьому доброму і світлому, ще не встигла злитися з їхніми душами, а там, з землі, до неї доносилися зітхання і голосіння тих, кого вона добре знала і любила. Ідзанамі нестримно захотілося знову глянути на червоні дахи палацу в Асукакьо і пройти крізь його стіни. Зійти до кожного, кого вона чула, і хто кликав її на ім’я, втішити і пролити на них ще хоч краплину благодаті.

          Золотий вогонь осяяв все навколо яскравим спалахом, і, підкорившись  сильному бажанню, Намі потяглася до тих, хто вмовляв її не покидати світ живих і повернутися назад під тим ім’ям, під яким її знали за життя – государині Намі-но хіме.

          Занепокоєні її слабкістю, небожителі звернулися до неї так, як зверталися предотечі:

     –  Стривай, Ідзанамі! – казали вони. –  Про що тужеш і мрієш ти зараз, перебуваючи тут, де всі радіють твоєму воскресінню? Роззернися навколо! Подивися, хто тебе оточує! Їхні погляди сповнені щастям бачити тебе серед нас, чому ж ти сама не рада? Що заважає тобі з’єднатися з нами, коли Пам’ять повернулася до тебе, і ти віднайшла безсмертя?

     Але погляд Ідзанамі, як і раніше, був звернений вниз, на землю, звідки чулися побивання. Тоді сама государиня Неба Аматерасу-оо-мікамі виступила вперед і сказала:

     –  Зупинися, Ідзанамі-но камі! Не тримайся за старе й віджиле. Дай покинутому тобі світові розлетітися на тисячу шматочків, аби вони застрягли в Пам’яті кожного з тих, хто встиг полюбити тебе. Це давній порядок, не порушуй його. Краще подивися, на що схожі люди та створене ними. Кожен окремий світ – перлина у нескінченному океані, наповненому скарбами. Милуйся ними на відстані скільки завгодно, але втручатися не поспішай. Багато чого було придумано тобою і створено для людей. Ти добре попрацювала в парі зі своїм братом, надувши повітрям небо, виростивши трави і розливши моря. Але тепер ти не та Ідзанамі, що раніше. Після стількох невдач ми нарешті зуміли створити для тебе нове тіло, яке відповідає твоїм талантам і допоможе тобі втілювати творчі плани в життя. Та будь обережна з ним, вогненна Намі! Варто тобі вторгнутися в ньому у світ бога-людини, і він згорить. Твоє світло засліпить людство, а жар знищить створене і людьми, і тобою. Тобі більше немає вороття в Серединну Країну. Але навіть не бачачи тебе, присягаюся, люди почують твої слова, звернені до них, і відчують твою турботу.

     – Значить, я ніколи більше не побачу своїх творінь? – жахнулася Ідзанамі. – Ні благословенних островів, ні того, що їх наповнює?! І ніхто з тих, хто оплакує мене на землі, не дізнається, що життя триває вічно? Як же так… Душа моя, Аматерасу! Їхні сльози – мої сльози. Кожен їхній вдих і видих, зроблений на землі, я переживаю, як свій власний. Як мені втішити зажурених і сказати, що життя моє не обірвалося, і може тривати вічно, як й їхні життя, і нас ніхто не розлучить?

     – Я заспокою тебе, душа моя Ідзанамі, – м’яко відповіла Аматерасу-оо-мікамі, – Люди скоро дізнаються про це, і ще про багато чого іншого, адже перші вісники вже в дорозі.