Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Пан Сога схилив перед нею голову низько і покірно.

          –  Слухаю вас.

          – Оберігайте храм мій і віру предків – своїми діями я зуміла переконати вас у її істинності. Навіть якщо самі вірите у щось інше і не менш істинне, дотримуйтесь традицій невідступно і виконуйте всі належні обряди. Змінам на краще опору не чиніть, старе не забувайте. Живіть днем майбутнім, пам’ятаючи про пройдешній. Зберігайте мир. У спадок залишаю вам прапор, під яким ми здобули велику перемогу. Передчуваю, настануть часи, коли сенс його забудеться. Але і тоді ви повинні пам’ятати, що червоний круг  на ньому – то кров Небесної Прародительки. З неї все почалося, з нею продовжуватиметься.

          Государиня замовкла.

          – Сумлінно берегтиму завіт Вашої Величності.

          Намі-но хіме підвелася з шовкової подушки, але пан Сога залишався внизу, не сміючи підніматися і навіть дивитися на неї.

          –  Чи ображається Велика богиня-жона на мене  за щось? – не підводячи голови, поцікавився він.

          – Ні, не ображаюся. Що було неприємного – від непорозуміння між нами. Час усе виправив, – а про себе подумала: «Виявляється, то зовсім  непогана штука! Здатна все розставити на свої місця та навести в усьому лад». – А ви, пане Сога? Чи не ображаєтесь на мене? – вкрадливо спитала вона. –  Для мене дуже важливо знати, що ви відпустили від себе приховану образу. Це важливо і для вас. Чи не ображаєтеся?

          –  Як можна? – просто відповів він.

          Обличчя її знову осяяла м’яка усмішка.

          –  Тоді підведіться, –  і вона ніжно взяла його за руку, допомагаючи встати. Зазирнувши в суворе, негарне обличчя, вона з подивом відчула світле блаженство, що виходило з його розквітлої душі.

          І звідки воно там узялося?

     Від сплячої государиня майже не відрізнялася. Ось тільки груди більше не здіймалися. Понівечена шкаралупа тріснула, і на світ з неї з’явилося щось зовсім нове – тонке, прозоре, іншим невидиме.

     Намі анітрохи не злякалася. Та й чого боятися? З твердої оболонки вийшла гарною – саме такою завжди себе всередині і відчувала. Передчуття не підвело. Навпаки, завдяки йому багато що прояснилося.

     Голою вона, звісно, не була. Зволіла одягнутися в кімоно – і ось воно взялося, наче нізвідки, огорнуло стан і спустилося рукавами нижче стегон. Найкраще з тих, що їй доводилося носити. Золоте! Але не завдяки вишивці, а завдяки духовному світінню, що пронизувало уявний шовк.

     Нарешті з’ясувалося: золотий – то колір її душі! Раніше про нього Намі що тільки не думала, але так і не дісталася правди. Виявилося, золотий – колір божественного, первісного, ним горить творча іскра, з якої все починається. До божественного людська душа тягнеться несвідомо і намагається його привласнити. З тим юна государиня тяжко зітхнула: золото багатьом руки розв’язує, а застосувати його собі на благо вони не можуть, бо справжню природу своєї пристрасті до нього не розуміють. Загрібають руками жар, а гаряче вугілля холоне в долонях.

     Накопичувати золото треба інакше. В собі. Розпалювати в душі божественний вогонь та зігрівати ним інші душі. Тільки тоді він ніколи не згасне, і душа збагатіє. Нині себе Намі-но хіме спостерігала золотою, охопленою променистим сяйвом, властивим лише богам.

     Ідзанамі ностальгічно усміхнулася. Адже це вона першою засяяла в небесах і започаткувала сліпуче світло. Ним привернула до себе увагу співвітчизників. І не було на Рівнині Високого Неба нікого, хто не дивувався б величині її творчого потенціалу і не захоплювався тим, як багато вона збиралася зробити.

     А ще більше зробила.

     То чому всі навколо виглядають такими зажуреними? Хіба мало вона залишила по собі пам’яті? Все, куди не кинь оком  –  витвір її фантазії. У кожній хмарці, кожній квітці живе частинка її самої і житиме завжди, бо вона, їх любляча мати, вічно оберігатиме свої чада. Працюватиме над ними й далі, змінюватиме їх, щоб люди на землі могли відчувати плин часу і долучатися до її роботи, змінюючи дійсність на свій смак. Яке то щастя працювати разом! Як захопливо створювати щось нове і корисне, що гармонійно вписується в уже існуючу картину світу! Яке ж це блаженство!

     І як хочеться побачити все з висоти пташиного польоту, гордо обвести поглядом!

     Бажання збуваються. У цьому чарівному світі вони  матеріальні. Шкода, що боги-люди про це не здогадуються, інакше давно відірвалися б від землі…

     …як вона, як Ідзанамі…

     Встала навшпиньки, змахнула широкими рукавами, подібно до сірого журавля, і полетіла в Небо. Так просто, так вільно, дивуючись легкості, що охопила її. Невагома тканина, наче крила, поплескувала в повітрі, а вона піднімалася все вище й вище, підхоплена божественним вітром. Так, ніби хтось спеціально підтримував її під боки та підкидав угору.

     – Це ти, Сусаноо-но мікото? – здогадавшись, у чому справа, запитала Ідзанамі.

     – Це я, Ідзанамі, Богиня, що Вабить до Себе, – відповів їй Божественний Вітер.

     –   Я не одразу впізнала тебе, –  зізналася вона. –  Там, на Тоямській рівнині, ти назвався вітром, що штовхає опале листя до швидкоплинного джерела.

     –  Так, то був я.

     –  Яка ж я була нетямуща! Мені й на думку не спало, що то ти, – засміялася Ідзанамі і раптом попросила: – Прошу тебе, стримай своє нетерпіння. Не квап мене. Я хочу ще раз глянути вниз, доки остаточно не покинула Серединну Країну.

     –  Ні. Зверху все бачиться набагато краще, – відповів він. –  Дістанемося покоїв небесної государині, звідти і подивишся.

     –  Пане мій Сусаноо-но мікото! – благала вона. – Тільки глянь:  я сяю  яскравіше за сонце, яскравіше за твою небесну сестру Аматерасу. Дозволь затриматися хоч на мить, аби облити своїм світлом моїх вірних товаришів, що залишилися внизу. Нехай відчують мою присутність ще раз і порадіють моїй близькості.