Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

на використання виробів у обігу, зазвичай досить чутливому як до ваги, так і вмісту відповідного металу в монеті. Приміром, випуск в обіг бронзових розмінних монет для внутрішнього використання в межах території контрольованої полісом. Литво використовували на початкових етапах і для виготовлення саме бронзових монет починаючи із VI ст. до н. е.

Карбування, яке набуває поширення з V ст. до н. е., у цьому відношенні більш досконале, бо є можливість використати заготовки стандартної ваги. Заготовки при цьому могли теж відливати або по одній, або по кілька у формі. За потреби їх можна було допрацювати молотком — приміром, для надання потрібних розмірів. Іноді для карбування як заготовки використовували старі монети, наносячи нове зображення по старому.

Таким чином, бачимо, що карбування, яке давало монети гарної якості, доцільно було використовувати насамперед для виготовлення монет із дорогоцінних металів — золота та срібла. Так, звичайно, якісний монетний штемпель вимагав більшої майстерності і витрат часу, його треба періодично виготовляти заново. Зображення мале, це мініатюра, тому вимоги до майстерності досить високі. Добре було мати в роботі одночасно кілька штемпелів для прискорення процесу виготовлення. Мороки чимало, але результат виправдовував зусилля.

Вивчення давніх монет, карбованих, приміром, у Ольвії, дозволило встановити деякі особливості процесу карбування. Було кілька способів виготовлення монет за цією технологією. Традиційний — мати два штемпелі — для аверсу та реверсу. Між ними вкладали заготовку і били молотом. В іншому варіанті — зворотний бік вирізали прямо на ковадлі, і не один, а кілька відразу. Потім по черзі переставляли штемпель лицьової сторони і наносили удар молотом. Такий підхід збільшував вихід готової продукції.

Стосовно металу вивчаючи давні монети довідалися про наступне. Бронзові вироби, відповідно до вивчення давніх монет, були сумішшю міді (60–90 %) та олова із незначними домішками свинцю, нікелю, цинку і навіть срібла та інших металів, які є природними, а не штучними. Срібло майже не використовували у чистому вигляді, домішуючи до нього мідь. Загальна тенденція — зниження проби дорогоцінного металу від високої (до 960) на початку карбування до практично білону у випадку скрути. Власне, за вмістом срібла в монетах цілком можна вивчати стан економіки полісів і царств у певний період їхнього існування.

Золото, яке було екзотичним матеріалом на початку, з часом починає витісняти з обігу срібло, яке перетворюється на таку саму розмінну монету, якою на початку були монети з бронзи. А потім золото так само втрачає пробу, як це було у випадку зі сріблом — мірою наростання кризових явищ у економіці давніх полісів та царств. «Псування» монети було у давні часи одним із стандартних джерел покриття непомірних державних видатків, насамперед у випадку війни.

Стосовно джерела дорогоцінних металів — вважають за основне торгівлю, а місця походження розміщують від Анатолії і Фракії до Уралу та Рейну, і навіть Британії. Трансконтинентальна система торгівлі, яка виникла ще у бронзовому віці, і справді, могла у давнину пов’язати такі віддалені регіони навіть по суходолу, не кажучи про морські торгові шляхи.

У платежах могла враховуватися не лише кількість, а й вага монет, проба металу. Гирі, виготовлені зі свинцю, бронзи і навіть каменю, так само як і монети позначали певними символами. Вивчаючи їх можна встановити, що спочатку за основу вагової системи було взято «міну» — близько 425 г., на зміну якій прийшла римська лібра (або фунт) вагою 327 г.

Що стосується ваги та номіналів монет, то у ті часи ще зберігалася традиція обліку золотого запасу на вагу, вимірювану талантами (сотні або десятки кілограм), мінами (сотні грам) тощо. Приміром, так звана аттична міна (436–437 г) складалася з сотні драхм (відповідно 4,36–4,37 г), а егінська — ділилася на 70 драхм із відповідною вагою. Назви номіналів були похідними від «драхми». На практиці усі монетні двори тих часів «гралися» з вагою монет праворуч від коми — «заощадивши» десяті і соті грама на кожному з багатьох тисяч кружалець зрештою можна було отримати певний зиск. А проте застосовувані у монетній справі тих часів технології не давали змогу отримувати ідентичні вагою заготовки.

Монетна справа Ольвії

Монетний двір Ольвії другої половини IV–ІІ ст. до н. е., як вважають, мав розташовуватися на агорі. До цієї думки дослідників спонукали знахідки заготовок — металевих кружалець, браку, литників від монет. До виробничого процесу були залучені дві колегії: Семи і Дев’яти, а також посадова особа, відома з декрету Протогена як «Верховний розпорядник фінансів» і один з архонтів (на монетах було прийнято розміщувати імена відповідальних за випуск осіб).

З V ст. до н. е. в монетній справі використовували егінську вагову систему стосовно срібла — і, відповідно, назви номіналів — статер (11–12 г), драхма, гемідрахма (вона ж геміобол). Враховуючи точність виконання заготовок та тривале перебування монет в обігу вагові показники зразків, які потрапили до рук сучасних дослідників, коливаються у певних межах. У IV ст. до н. е. відбувся перехід до аттичної вагової системи, насамперед стосовно золотих монет, а по тому до Хіосько-Родоської.

Першими платіжними засобами у ольвіополітів стали бронзові монети-стрілки, а згодом — «дельфіни». Цікаво, що у скарбах, які нараховують до кількох сотень «монет», ці вироби не знаходять разом: вони складаються або зі «стрілок», або з «дельфінів». Виготовлені всі ці монети у техніці литва.

«Стрілки» були в обігу упродовж VI–V ст. Від справжніх стріл монети відрізнялися відсутністю втулки. Вони були дволопатеві, при цьому на лопатях могли розмістити якісь знаки або літери. Найбільша концентрація знахідок «стрілок» на о. Березань, тому небезпідставно вважають, що саме вони були першою місцевою валютою, тобто власне грошима міста Борисфена, а не Ольвії. Але на облвійській території ці монети теж перебували в обігу і, можливо, також виготовлялися.

Монети-«дельфіни», теж бронзові, з’явилися, як вважають, у другій половині VI ст. до н. е. та перебували в обігу до середини IV ст. до н. е. Усі вони мають форму дельфіна різного ступеня реалістичності, іноді з написами.

Вартість «дельфінчиків» залежала від ваги металу. Практично, це були зливки бронзи відповідної ваги. Найважчий «дельфін» із Британського музею важить 103 г, відомі кілька екземплярів вагою від 70,8 до 71,5 г. Набільше ж знайдено дрібних номіналів, вагою від 1,3 до 4 г.

У V ст. до н. е. набір литої монети поповнили бронзові ольвійські асси. Випускали монети номіналом у 1, 1/2, 1/3, 1/4, 1/6 та 1/8 обола, які різнилися розмірами та вагою, але не зображенням. Зображення були з обох сторін. На лицьовій бачимо Афіну Палладу (у профіль) або Медузу Горгону (фас). На звороті — колесо з літерами або «ольвійський герб» — орел, який клює дельфіна. Цю композицію, яку можна побачити і на карбованих монетах, пов’язують із перемогою у полісі демократії. Використання ассів не було надто зручним у разі значної суми розрахунків. Тому на порядку денному неминуче мусило постати карбування срібних монет.

До карбування Ольвія переходить у V ст. до н. е., випускаючи по цій технології як бронзові, так і срібні і навіть золоті монети (у IV ст. до н. е.) Для них характерним стає зображення на звороті орла, який тримає у пазурах дельфіна. На мідних монетах другої половини IVст. з’являється зображення Борисфена, а на звороті — цілий набір зброї, який включав скіфський лук у гориті, сокиру. Ці монети отримали назву «борисфенів». Їх охоче використовували у поховальному культі, лишаючи небіжчику за