Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

На сторінках цього видання постають два тисячоліття історії на теренах сучасної України. Книга поділена на дві частини: перша охоплює період від Х до ІІІ ст. н. е., друга — від ІІІ ст. до ІХ ст. Зміст книги було розроблено з метою залучення до її написання широкого кола фахівців, які найкраще дослідили та розуміються на окремих питаннях. Під однією обкладинкою зібрані відомості про мову, релігію, міфологію, технічні досягнення, економіку, мистецтво та військову справу давніх часів. Книга містить чимало унікальної інформації, результати новітніх досліджень, деякі розділи стали першими ластівками у висвітленні певних тем у такому обсязі.
Видання доповнене багатим ілюстративним матеріалом, розраховане на широке коло читачів.

ISBN 978-966-03-8940-3
ISBN 978-966-03-8941-0 (Т. 1)

Михайло Відейко

Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

Вступ

Михайло Відейко

На сторінках цієї книги перед читачем постануть два тисячоліття історії землі, яку сьогодні називають Україна. Одразу зауважимо, що початок назви книги — «Історія» визначає насамперед жанр, а не зміст твору. Адже значна його частина присвячена тим аспектам життя людей, які населяли землі України від трьох до тисячі років тому, для яких у історичних працях відведено настільки мало місця, що створюється враження ніби наші предки увесь час лише тим і займалися, що воювали із сусідами та між собою, плекаючи династії правителів різного штибу. Все, що було поза тим — культура, віра, мова, технічні досягнення, економіка — лишалися переважно поза увагою шановних істориків.

Про обсяги того матеріалу, який традиційно лишався «поза», свідчать багатотомні видання (зокрема здійснені протягом останніх двадцяти років в Україні), товсті і не дуже, присвячені викладу історії культури, літератури, економіки, філософії, релігії, міфології, мистецтва, декоративно-прикладного мистецтва, архітектури, військової справи тощо. За обсягом та кількістю вони вже можуть скласти неабияку конкуренцію традиційним історичним багатотомникам. Проте це фактично світи, які не перетинаються або майже не перетинаються.

Завдяки цьому, між іншим, губляться і самі люди, які творили не політичну історію, а матеріальний і духовний світ, в якому діяли «розпіарені», так звані «історичні постаті» — царі, князі, полководці, релігійні лідери. Губляться вони навіть тоді, коли відомі їхні імена, які дивом дійшли із глибини тисячоліть — але це те, що надає історії відчуття людського виміру, а відтак — відчуття автентичності.

Саме тому було визначено за мету на тлі багато у чому звичного нам викладу історії зібрати під однією обкладинкою та подати, нехай і в обмеженому обсязі, відомості про мову, релігію, міфологію, технічні досягнення, економіку, мистецтво та військову справу давніх часів, усього того, що і робить цивілізацію цивілізацією, якщо за основу її визначення брати «спосіб існування розумних істот».

Стереотипне у наших краях сприйняття як складових і необхідних ознак цивілізації наявність державності, писемності та бюрократичного апарату видається нині надто примітивним і однобоким. Фактично, це рецидив сприйняття світу, породжений колоніалізмом ХІХ ст. та виплеканою ним ідеологією, коли матінка-Європа поклала на себе святий обов’язок нести цивілізацію (у її розумінні змісту цього слова) решті людства. Від того, що ця ідеологія стала складовою «єдино вірного вчення», її сутність, яка заперечувала право називатися цивілізованими багатьом народам, які на таке зовсім не заслуговували, не стала ліпшою, людянішою і, зрештою, «науковішою».

Тут варто згадати, що елліни, які стояли біля витоків сучасної цивілізації, вважали цивілізованими суспільства, які вшановують богів. Так, вони та римляни могли іменувати своїх сусідів «варварами», однак не ставили їх на якісно інший щабель розвитку, як це робили засновники марксизму у ХІХ ст. та їх послідовники у СРСР. А зі спадщиною останніх ми не розсталися і досі, попри гучну кампанію «декомунізації». Боротися з назвами вулиць і пам’ятниками виявилося легше, ніж із тим, що більш як півстоліття забивалося у свідомість.

Зміст книги було розроблено з розрахунком залучення до її написання широкого кола фахівців, які найкраще дослідили та розуміються на окремих питаннях. Це мало стати прикладом практичного застосування для популяризації найсучасніших результатів у вивченні історії здобутків «академічної науки» аж до рівня захищених дисертацій. Частково це вдалося і знайшло відображення у розділах, авторами яких стали: Н. Абашина, М. Відейко, О. Гопкало, А. Домановський, Г. Казакевич, Е. Кравченко, О. Ліфантій, С. Махортих, Л. Михайлина, Ю. Мосенкіс, О. Симоненко, Т. Шевченко, О. Шелехань. Не всі дослідники, яким було запропоновано участь у проекті, знайшли змогу і час для написання текстів — так, приміром, випали розділи, присвячені антропології давніх часів.

У пропонованому увазі читача виданні майже дві тисячі років історії розділено на дві частини. Перша охоплює період від Х ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е., друга — з ІІІ ст. по ІХ ст. Поділ не потрапляє у класичне датування періодизаційних підрозділів історії — «античності» та «середньовіччя». Так сталося тому, що Над книгою працювали насамперед археологи. Їхнє бачення історії певною мірою є особливим через те, що вони працюють переважно із пам’ятками матеріальної культури, корелюючи їх із писемними джерелами (там, де вони існують), епіграфічними пам’ятками, нумізматичним матеріалом (монетами) тощо.

Цей підхід нагадує багато в чому кримінальне розслідування, у якому «речі говорять» не менш, а то і більш промовисто, аніж протоколи допиту свідків. Античні ж автори і середньовічні хроністи як свідки виглядають не надто поважно. Але саме на їхніх свідченнях ґрунтуються висновки-вироки шанованих «традиційних» істориків. Так, вони витискають зі скупих рядків Тацита, Амміана Марцелліна, Прокопія Кесарійського та інших усе можливе (і неможливе) вже кількасот років. Однак вони ніколи б не дізналися, приміром, про існування кільканадцяти царів Боспору, єдиними свідченнями існування яких є знайдені під час розкопок (або взагалі випадково) монетам. До того ж монети ці промовисто оповідають про політичні амбіції цих «друзів Риму» та римських цезарів: якщо є на звороті портрет імператора — то це означає лояльність, портрет зникає — пішла боротьба за незалежність.

Про тих же кіммерійців або скіфів із писемних джерел відомо не так уже й багато — прийшли з глибин Азії, повоювали та попанували в ній, повоювали з Дарієм І, ну і так по дрібницях. Археологічні дослідження дали змогу не лише виявити наповнені золотими речами поховання царів та сліди моторошних поховальних ритуалів, описаних Геродотом, але і відстежити припливи та відпливи населення у певних місцевостях, пов’язати їх із кліматичними змінами, простежити походи в Європу — а про це «батько історії» не знав і не міг знати. Не знав він достеменно і про «країну забутих міст», від якої лишилися городища набагато більші не те що за Ольвію чи Херсонес, а навіть за Афіни, володарі яких торгували з еллінами ще за життя Гомера.

Навіть подробицям епічного походу македонського полководця Зопіріона проти Ольвії ми завдячуємо розкопкам, унаслідок яких до рук дослідників потрапили і фрагменти від постаменту статуї з написом на честь Каллініка — рятівника поліса, і черепок з листом від «п’ятої колони», і нарешті речові свідчення перебування македонських пращників під стінами міста — свинцеві матіобули. А географія трофеїв та нагородної зброї окреслила участь скіфського фактору в тих подіях та його вирішальне значення для цієї частини світу.

Таври, які стали персонажами жахливих оповідей про піратство, людські жертвопринесення фактично були персонажами легендарними. І лише археологічні розкопки