Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 19.2.

— Що ти сказав? — не вірячи своїм вухам, перепитую в Артема. — Це я небезпечна для оточуючих? 

Різко піднявшись на ноги, я запустила в чоловіка першу папку, що потрапила під руки. Навіть подумки похвалила себе за влучність — гострим куточком зуміла влучити йому прямо в чоло. Але тут же осіклася під глухе синхронне охання. 

Я розгублено озирнулася і зустрілася з осудливими поглядами сонних слуг. Хтось хитав головою, хтось перешіптувався. Господи, на емоціях я зовсім забула про мимовільних свідків нашого конфлікту. Уявляю як я виглядаю збоку — неадекватна дружина та дбайливий чоловік, який постраждав від мого нападу.

— Це зовсім не так, як здається, — виправдовуюся, безладно белькочучи примітивні фрази. І із запізненням розумію, що своїм імпульсивним вчинком загнала себе у пастку, — зовсім не так, як здається...

— Мія, люба, — повільною ходою Артем почав наближатися до мене. 

— Стій, де стоїш! — різко виставивши перед собою руки, я сіпнулася в протилежний кут кабінету. 

Силилася не нервувати і тримати себе в руках, але мене мимоволі почало калатати від страху. Я почувала себе загнаною мишею, яка через свою нерозумність потрапила до лап голодного кота. 

— Я не збожеволіла! — закричала, обвівши поглядом усіх присутніх. — Я розлютилася, бо застукала чоловіка за зрадою. З нею, — тицьнувши пальцем у бік задоволеної Олесі, яка навіть не приховувала злорадної усмішки.

— Звичайно-звичайно, так і було, — Артем демонстративно показав слугам рукою жест «бла-бла-бла», виставивши мене при всіх зовсім несамовитою.

— Це твій план помсти? Позбутися мене, закривши в психлікарні? — я затинаюся від необачного здогаду.

Але мої запитання гострими ножами зависли у повітрі. Чоловік не поспішав відповідати. Непомітно для всіх він підморгнув мені, а потім звернувся до слуг:

— Після викрадення у моєї дружини розвинувся постстресовий синдром, — Артем, роблячи театральні паузи, потирав криваве чоло. Він неквапно витяг з кишені штанів хустку і притис до рани, — ми думали, що впораємося без терапії, але виявляється, що Мії потрібна професійна допомога.

— Що ти верзеш? — я шоковано закричала, здогадуючись, до чого хилить чоловік. — Не перекладай свою провину на мене. Ти трахав цю брудну повію у нас на кухні!

— Знов галюційна маячня, — надто голосно прошепотів Артем, скрушно хитаючи головою.

— Це не маячня! Не роби з мене хвору! — мій голос зривається на істеричний крик, і я вже не можу його контролювати. 

Серпанок застилає очі, і я міцно примружуюсь, зупиняючи перші зрадливі сльози. Мені не можна здаватися. Бути слабкою перед чоловіком і натовпом цих байдужих роззяв — недозволена розкіш. Артем тільки цього й домагається.

— Як скажеш, люба, — з награною люб'язністю погоджується чоловік, — ти тільки не хвилюйся. Усе буде добре. Я не кину тебе. Я турбуватимусь про тебе...

— Та йди ти нахер зі своєю турботою! — несамовито кричу і намагаюся вибігти з кабінету, але через скупчення слуг у дверях Артем за кілька кроків наздоганяє мене і, хапаючи за талію, притискає спиною до своїх грудей. 

— Пусти мене, виродок! Пусти!

— Мія, ти тільки робиш гірше, — стискаючи мене ще міцніше у своїх обіймах, промовляє чоловік, — тобі потрібна допомога, — його неприємне дихання обпалює мені вухо, і я, смикнувшись востаннє, від безсилля починаю плакати.

— Ч-ш-ш-ш, все буде добре, — багатообіцяюче промовив Артем, — все буде добре. Обіцяю...

Сльози неконтрольованим потоком стікають по щоках. Відчай, народжений безвихіддю, до країв сповнив душу.

Яка ж я ідіотка! Як можна було так полегшити життя чоловікові? Адже він тільки й домагався такого вирішення ситуації. Адже всі докази та свідки будуть на його боці. Я нічого не зможу вдіяти. Ні-чо-го!

— Залишіть нас, моїй дружині потрібен відпочинок, — суворо наказав Артем слугам, і ті, наче по команді, почали розходитися в різні боки. 

Олеся ж не поспішала залишати кабінет. Вона по-господарськи зачинила двері і, склавши руки на грудях, дивилася на нас. Домоправителька з перевагою посміхнулася і підійшла ближче.

— Відпусти мене, — схлипнувши востаннє, я глухо наказала чоловікові, — глядачів уже немає, можеш розслабитись…

— До приїзду лікаря я тебе не відпущу, — насамперед вкрадливий голос чоловіка наповнився сталлю, — не цінуєш хорошого відношення — готуйся пожинати плоди. 

— Артеме Олександровичу, я викликала звичайного терапевта і… — Олеся, понизивши змовницький голос, додала:

— ... і приватного психіатра. Не хвилюйтеся, він чудовий фахівець. Конфіденційність гарантується. Тому що ваша дружина заслуговує лише на краще лікування, — не приховуючи глузливості, вона белькотала нікому не потрібну нісенітницю.

— Все буде гаразд, Мія, — Олеся грайливо клацнула мене пальцем по носі і величавою ходою попрямувала до дивана.

От же ж стерво! 

«Досить себе шкодувати! Досить ревіти!», — я подумки дала собі протверезного ляпаса. Ця парочка мерзотників більше не побачить моєї слабкості. А ось ненависті — сьорбнуть сповна. Це я обіцяю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍