Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Спочатку присяжні засідателі зайняли місця обабіч крісла голови, позаду центральної трибуни. Далі, з лівого боку, — сторона обвинувачення: відгороджений від усіх генеральний адвокат як представник прокуратури й позивач, якого посадили серед присутніх. Потерпілу сторону, тобто вбитих дівчат-сиріт, представляла лише одна особа: господар «Сквонка», колишній приятель Собєскі, а тепер його запеклий ворог П’єр Камінські himself[89]: легіонерська стрижка під нуль, нап’ята на міцні м’язи куртка, що ледь не лускала на ньому. Мабуть, усі дивувалися: що робить у суді цей качок з головою фашика. Корсо теж замислився, чи є законною участь колишнього рецидивіста як позивача…

Відтак вийшов адвокат захисту. Попри розмах процесу Клаудія Мюллер виступала одноосібно. Вона була дуже високою і всілася на місце, навіть не поглянувши на публіку, а тоді старанно розправила складки чорного строю. І зараз же поринула в записи. Корсо вперше бачив її наживо й геть зніяковів. Здавалося, безкінечно довга шия жінки має кілька додаткових хребців, як «Велика Одаліска» Енгра. Їі стягнуте назад, злегка кучеряве каштанове волосся шоломом оточувало гладкий шляхетний лоб. Зі свого місця Корсо вгледів бездоганну лінію носа й чорні, як смола, ніби вирізані ножем, брови, що різко виділялися на обличчі.

Він бачив мало, але цього було досить. Клаудія Мюллер — наче дорогий лікер, який не п’ють одним хилом. Краса, яку куштують лише помалу. І то з відстані — Корсо знову подумав: «Надто гарна для мене».

Урешті-решт, у супроводі двох помічників — тобто помічниць — у червоно-чорній мантії, з накинутим на неї горностаєвим хутром, увійшов Мішель Делаж, голова суду останньої інстанції. Присутніми були й інші особи, але Корсо забув, у чому, власне, полягають їхні обов’язки. Найбільше його вразили численні стоси справ у полотняних палітурках, що вервечкою вишикувалися за їхніми спинами: цілий процес стосовно вбивств у «Сквонку».

Але попри урочисті постаті, красу самої Клаудії Мюллер — він обов’язково стежитиме за нею — Корсо знову оволоділо захоплення, щойно він побачив, як до зали заходить останній учасник спектаклю — Собєскі власною персоною: білий костюм звідника, дешеві ланцюги на шиї і пика невдахи. На обличчі значно відбився рік, що він провів у буцегарні. Риси викривилися, наче його хто добряче віддухопелив. Щоки геть запали — Корсо вони нагадали котячі вилиці голівудських зірок Марлен Дітріх і Джоан Кроуфорд, які, щоб відтінити заглибини під ними, видерли собі кутні зуби.

Нарешті покидька судитимуть.

Корсо віри не йняв.

Навіть коли голова поважно проказав:

— Обвинувачуваний, устаньте.

65

З 2012 року звинувачувальний акт уже не зачитували на початку процесу. Утім, цього разу коротко описали факти, що свідчили про злочин. Секретарка суду примудрилася викривити імена потерпілих і переплутати дати. Навіть Корсо вже не міг уторопати, про що йдеться. Гаразд, головне — тут ретельно обговорюватимуть самі події.

Голова нагадав обвинувачуваному його права й повідомив про ризик, який чекає на нього наприкінці процесу: він може отримати довічне ув’язнення. Собєскі ніяк не відреагував. Клаудія Мюллер теж не виявила хвилювання. Але не дивно, що обвинувачуваний і його таємна радниця відповіли: вони захищатимуться через «відсутність провини». Не дивно, однак у залі зашепотіли. Проте, якщо взяти до уваги свідчення й докази, які мали озвучити згодом, така заява здавалася самовбивчою.

Голова почав опитувати Собєскі. Хрипким голосом той слухняно, без жодної агресії відповідав, відкидаючи всі до одного звинувачення. Статечний, скромний — здавалося, він геть змінився. Усе решта — біла маска клоуна, ніби пудрою обсипана голова П’єро, — грало йому на руку. Поглянеш на нього — і кусає за серце жаль, а не страх, і аж ніяк не ворожість.

Описали факти, обвинувачуваний з ними не погодився, а тоді виступив сам голова: він представив портрет Філіппа Собєскі. Його історію. Психіку. Мотиви…

Нічого надзвичайного. Корсо напам’ять знав усі події життя художника-вбивці — їх можна було поділити на три частини. Дитинство й молодість — два виплюнуті із самого хаосу згустки крові. Відтак сімнадцять весен за ґратами, коли злочинець удавав із себе суддю, займався шібарі й заповзявся писати картини. І, насамкінець, роки слави й свободи, зліт — і лаври митця.

Свідки, що останніми десятиліттями стикалися з Собєскі, один за одним виходили й давали свідчення. Ті, хто були знайомі з ним у перший період життя, лише забивали цвях у його труну. Дике хлопчисько, небезпечний підліток, дорослий ґвалтівник…

Лунали питання, Собєскі відбивався. Обвинувачі — генеральний адвокат, потерпіла сторона — щиро раділи. Усе, про що розповідалося, до найменшої дрібниці, лише підтверджувало його вину. Особливо роки, які передували пограбуванню в Ліз-Опіто-Неф. Філіпп Собєскі чудово вписувався в образ маніяка: схибнутий на сексі й крові хижак, що блукає вздовж французького кордону зі Швейцарією та Італією — ґвалтує, грабує, б’є.

Якось нудно. Корсо лише помітив, що метр Мюллер не виявила жодних емоцій, навіть не намагалася захистити підопічного або влаштувати перехресний допит. Спокійно вислухала, як зі смаком змалювали небезпечного й безсоромного психопата.

— Адвокате, у вас є питання?

— Немає, пане Голово.

Корсо із захватом спостерігав за нею. В її рисах було щось від зухвалої, крихкої краси сніжинки, яка граційно пурхає в повітрі. Адвокатська мантія гармонійно облямовувала її, наче сувора рама картину, підкреслюючи суголосність усіх частин: так само вимоги до композиції в сонаті або правила золотого перетину допомагають створити справжні шедеври. Клаудія наче народилася для того, щоб носити мантію та епітогу[90], чорний шовк і білу фрезу[91], як деякі японки, здається, існують лише для кімоно.

Перейшли до першого вбивства — тепер зіркою був Жакмар, що повернувся з департаменту Жура. Корсо його не слухав. Роздивлявся присутніх. Голова був невисоким, лисуватим і мало пасував до ролі Святого Людовика[92] під дубом. Опасистий, рідковолосий, непримітний — звичайний французький ремісник меча й терезів.

Зліва сидів генеральний адвокат на ім’я Франсуа Ружмон з орденом Почесного легіону й орденом «За заслуги» на грудях — у ньому всього було забагато: волосся, підборіддя, брів… Голова оратора ХІХ століття: тоді носили довгі кучері, високий комір і камізельку, у виріз якої запихали бант-лавальєр.

Адвокатеса потерпілої сторони, метр Софі Злітан, впадала в очі набагато менше: маленька, кругленька, за п’ятдесят, так би мовити, з яйцями. Біляве волосся підстрижене й накручене плойкою — чимось схожа на Бомпар часів їхнього коротенького роману. Така, коли буде треба, не зморгнувши оком витягне ствола.

Свідків з департаменту Жура було чимало, але голова вирішив скоротити час на вислуховування.