Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Хай там як, а Собєскі суспільству борг сплатив і зв’язок з убивствами теперішнього процесу не був надто явним.

А Мюллер — ані пари з уст.

Обговорили тюремні роки. Розповіли, що він займався шібарі. Був «Суддею», отримав дипломи й захопився малярством. Новий розділ додавав отруйності й відрази до обвинувачуваного. Присяжні могли собі тішитися: крім художнього таланту, Собєскі нічим було пишатися — справжня карикатура на митця. Навіть безсумнівна кмітливість, здавалося, завжди слугувала йому лише для таємних розрахунків і сороміцьких ігор.

Після виступу голови генеральний адвокат і захисник потерпілої сторони навіть не намагалися опитати бодай директорів тюрем або колишніх в’язнів, а Клаудія Мюллер — як води в рот набрала. Чого вона домагалася? Яку лінію захисту вибудовувала? Імовірно, володіла зброєю масового знищення, яка могла б розбити вщент будь-які підозри.

Пополудні опитували психіатрів.

Перший з них відкрив вогонь пишною промовою. Вузька смужка бороди, светр у великий візерунок, готові думки, схожі на деталі дитячого конструктора. Дати щиглика — і споруда бебехнеться. Корсо не грав за команду Собєскі, але такого маруди він і найгіршому ворогові б не побажав. Лікар усе роз’яснював, обсмоктував кожну дрібничку, а насамкінець гора народила мишу. Дитинство, тюрма, навіть саме мистецтво спонукали обвинувачуваного до скоєння злочинів, до яких його підштовхували твори улюбленого Ґойї. Отакої.

Наступний оратор — довготелесий, верескливий — додав дьогтю. Усе життя Собєскі виявилося довгою низкою актів насилля і руйнації, в ньому не було місця любові, яку поступово заступила смерть. Ще один Америку відкрив.

Як не дивно, Корсо теж так думав, однак якими безглуздими здавалися йому тепер слова й висновки пихатих лікарюг. Хоча жоден з них так і не спромігся пояснити, чому такий небезпечний маніяк не ґвалтував своїх жертв… Насправді Стефан, як і Аристотель, вважав, що частини ніколи не дорівнюють цілому, і можна годинами розводитися про походження, вчинки, твори Собєскі — ніхто не знає, ані що саме відбувалося в його голові, ані навіть що він насправді накоїв…

Клаудія не захотіла поставити бодай якесь запитання до фахівців. Могла б принаймні докинути слівце, аби підірвати довіру до цих блазнів. Якого дідька їй було треба?

Єдине припущення промайнуло в його голові: вона намагалася зіграти на неможливості того, що описувалося: всі звинувачення так явно скупчилися навколо Філіппа Собєскі, що він просто не міг бути вбивцею. Двозначний парадокс міг виявитися небезпечним у залі засідань, особливо з такою публікою: трьома впертими суддями та купкою присяжних, для яких усе це відбувалося «вперше».

У Клаудії був, без сумніву, напоготові інший план.

Тюреж не дарма попереджав: облудниця.

66

— Що це за ігри ви влаштували?

Наприкінці дебатів Корсо вислизнув із зали через «акторський вихід» позаду суду, де ходять судді й адвокати. Унизу біля сходів відразу натрапив на неї — худорлява дилда ледь не тонула в плащі Зорро (вона не зняла адвокатської мантії).

Клаудія Мюллер повернулася й лише усміхнулась у відповідь. Гаразд. Щиро кажучи, побачивши впритул жінку під метр вісімдесят, що нахилила до нього тонкий химерний стан, схожий на турецьку шаблю, Корсо почувався гірше, ніж після удару в писок.

Погукав її й закляк, наче дурненький слухняний песик. Клаудія неквапно витягла з торбинки пачку сигарет — добре, вона готова приділити йому кілька хвилин свого часу.

Він непевним кроком спустився до неї і вперто продовжив наступ:

— Що за витівки? — спитав він, навіть не назвавшись. — Ви щось замислили?

Клаудія повагом запалила «Marlboro» і видихнула із себе дим. А тоді простягнула до нього пачку. Корсо взяв не відразу. Колись давно, упродовж цілого століття, цей жест часто-густо допомагав зняти напруження, і Корсо теж розслабився, ніби завітав у минуле.

— Перед вами найменше мусила б звітуватися, — проказала, запаливши для нього цигарку.

Принаймні знала, з ким говорить.

— Сьогодні ви не опитали жодного свідка, — провадив він. — Ані разу не заперечили генеральному адвокатові. Ви намагаєтеся добити Собєскі, чи як?

— А вам це справило б приємність?

Корсо не відповів. Видихнув дим, але не відразу, а помалу, немов силувався в такий спосіб заспокоїтися або впевнитися, що тримає ситуацію під контролем.

— Ви забули про порядок, — промовила вона і знову затягнулась. — Я не маю права розмовляти з вами.

— Розслідування закінчилося. Я вже не можу ні на що впливати.

— Але можете комусь пробовкатися. Наприклад, генеральному адвокату.

— Коп балакатиме з прокурором? Та це ви правила забули.

Запала мовчанка. Між ними ширяв дим і тепле повітря. Мабуть, і сонце світило, а може, й ні: Корсо бачив перед собою тільки її. Чорт, він мав би якось зосередитися, рознюхати, що вона приховує, а не стовбичити, ніби дурненький і щасливий хлопчик із дитячого садочка. Але її краса роззброїла його, оповила розум, мов яка мара.

— Я не втручаюся, бо зараз будь-які випади в бік Собєскі лише підтверджують правду щодо нього.

— Що він винний?

— Що він невинний.

Корсо розреготався.

— Ходімо на каву, — запропонував він.

— Позалицятися хочете, чи що?

— Не мій стиль.

— Який же ваш стиль?

Корсо набрав повітря в груди.

— Болюче розлучення, почергова опіка над сином, маленьким хлопчиком, двадцять років оперативної роботи за фахом у поліції, нова кабінетна посада в центральному офісі. Я змінююся.

— Нова жінка теж з’явилася?

— Ще ні.

Вона кумедно, щиглем, наче який бешкетник, перекинула цигарку через паркан.

— Добре, але не в цім кварталі.

Вони попрямували до Сорбонни. Він точно не пригадував, чи поводиться законно, але зацікавленому в справі слідчому ось так, посеред процесу, їхати на каву з адвокатом було зась.

Клаудія сиділа за кермом свого старого «Поло». Розповідала про навчання в Сорбонні — про диплом правника, мрії, бажання захищати «безнадійних» і служити «найсуворішому» дотриманню принципів демократії.

Корсо подумав був, що вона собі жартує, але Клаудія Мюллер — довготелеса сосиска в брендовому одязі від Альберто Джакометті (футболка з лелітками й вузькі джинси, велична постава) — здавалася щирою. Справжня прихильниця лівих сил, великодушних з великої літери «В» — таких уже просто немає.

Вони замовили дві кави.

Треба було знову говорити про справу Собєскі.

— Тож, — напосідав Корсо, — чому ви така стримана?

— Я вже казала. Обвинувачення виконує зараз роботу за мене. Психологічний портрет, заяви фахівців — усе доводить, що Собєскі не має нічого спільного з убивствами.

— Мені так не здається.

— Бо ви геть глухий. Вони описали хворого від