Жан-Крістоф Гранже - День попелу

Після загадкових лісів Шварцвальду на єдиних співробітників Центрального бюро у справах кривавих злочинів, П’єра Ньємана та Івану Богданович, чекає наступна справа, цього разу — по інший бік Рейну.
У мирній общині анабаптистів, які вирощують медово-золотистий виноград під лазуровим небом Ельзасу, стається нещасний випадок: один із вірян потрапляє під обвал у каплиці. Паризьких детективів відправляють розвідати ситуацію.
Що ж насправді сталося? Чи дійсно це був нещасний випадок? Чи таке вже мирне життя ведуть ці солом’яні брилі та білі чіпці? І які таємниці ховаються під їхніми столітніми фресками?

Жан-Крістоф Ґранже

День попелу

I

Виноградник

1

Вона знала головні правила.

Завжди носити традиційний костюм і чепець. Не торкатися синтетичних матеріалів. Не використовувати мобільних телефонів, комп’ютерів і взагалі будь-яких електроприладів. Не носити наручних годинників і прикрас. Їсти тільки ті продукти, які походять просто з Маєтку. Ніколи не заступати тінь іншої людини...

Як сезонна робітниця, вона не була зобов’язана дотримуватися цих приписів. Лише відповідно вдягатися вдень, під час збирання врожаю. О шостій вечора її та інших відвозили до табору на північному краю Маєтку, де вони могли повернутися до нормального життя, яке посланці називали «світським». Трохи пізніше чорні позашляховики із затемненими вікнами привозили їм воду й харчі, ніби прокаженим.

— Івано, ти йдеш чи як?

Вона залізла до фургону слідом за Марселем. Сьома тридцять ранку, загони виїжджали на роботи. Було холодно, темно, а БТРи, які використовували посланці, виглядали моторошно — ці вантажівки з кузовом щоразу справляли враження, ніби робітників депортують.

Івана поправила чепець і всілася поруч із Марселем у кузові просто неба. За два проведені тут дні їй вдалося поговорити хіба з кількома сезонними робітниками, і цей здавався найсимпатичнішим із усіх, попри фізіономію шибеника.

— Хочеш скрутити собі?

Сусід простягнув їй пачку тютюну й мініатюрну коробочку з папірцями. Не кажучи ані слова, Івана, попри хитавицю на вибоїнах, узялася варганити щось, що можна було б назвати цигаркою.

У питанні одягу вона трохи махлювала — під чорною сукнею на ній був комплект термобілизни «Uniqlo» з тканини «Heattech»: такі хитрощі толерували, та й самі посланці, мабуть, носили під уніформою кофти й колготки власного виробництва. У листопаді в Ельзасі температура не перевищує позначку 10 градусів.

Івана запалила та роззирнулася. Куди сягало око, простягалися виноградники, розділені, неначе дреди. Перш ніж записатися сюди на каторгу, вона дізналася більше про це місце. Переважна частина території, яку називали «Маєтком», була виділена під виноградники. У центрі розташовувалася «Дієцезія», в якій містилися ферми й житла посланців. Уся територія перебувала у приватній власності, і доступ чужинців до неї був суворо обмежений.

Єдиним винятком із цього правила був період збору врожаю, адже тоді анабаптисти не мали вибору: для того, щоби вчасно зібрати виноград вручну, їм доводилося наймати на два тижні сезонних робітників. Ласкаво просимо, Івано...

Вона заплющила очі й віддалася на поталу хитавиці. Цієї миті вона почувалася цілком непогано. Сніданки в общині були чудові — прості, органічні продукти, як вона й любила, — а морозне повітря ельзаського села весело й лагідно щипало за щоки.

Не залипай, старенька. Ти сюди не мріяти приїхала. Івана розплющила очі й штовхнула ліктем Марселя, що дрімав біля неї.

— Ти чув про мерця?

— Якого мерця? — запитав Марсель, ніби пригадавши про запалену цигарку в руці.

Він був схожий на зека. Років за тридцять, бліда шкіра, погані зуби, видовжене лице. Обличчя було занадто запале, щоби здаватися чесним, і чоловік мав той хитруватий погляд пройдисвіта, який мріє про безтурботне життя й проводить більшість часу в колонії суворого режиму.

— Я чула, що в якійсь капличці знайшли труп...

— Ага, в каплиці святого Амвросія...

Марсель курив маленькими затяжками, ніби заощаджував дихання. Його півобличчя ховалося в тіні через обов’язковий тут капелюх: своєрідний солом’яний бриль, який пасував йому, як шапка з помпоном Пабло Ескобару.

— А що сталося? — поцікавилась Івана.

— А тобі, в біса, що до того? Ти що, з поліції?

Вона змусила себе розсміятися.

— Ні, серйозно... — не вгавала жінка.

— Тиждень тому, — нарешті почав розповідати Марсель, — обвалився дах старої каплиці неподалік від Маєтку. А під ним знайшли чувака. Одного важливого типа з общини.

— Голова?

— Тут немає голів, але Самюель був єпископом. Проводив службу.

— Більше він нічого не проводив?

— Послухай мене, мала. Ти забагато запитуєш.

БТР звернув на ґрунтову дорогу, здіймаючи хмари пилу. Ряди лоз довкола нагадували хрести на американському кладовищі в Сюрені. Волею вибору прийомних сімей органами опіки Івана кілька років провела в тому містечку, коли була ще дівчиськом.

— Каплиця якраз була на ремонті, — раптом заговорив Марсель, підвищивши тон, аби перекричати гуркіт мотору. — Здається, опори не витримали, і все обвалилося. Самюеля розчавило камінням.

— Нещасний випадок?

Марсель не встиг відповісти: БТР-и гальмували. Робітники повиходили — мовчки, один за одним, кроком руш. Івана не рахувала, але найманців було близько шістдесяти. Разом із анабаптистами — добра сотня людей, готових увесь день стояти раком над лозами.

Марселя важко було назвати надійним джерелом інформації, але він слугував резонатором. Від нього Івана принаймні могла дізнатися, що говорять про трагічну загибель серед сезонних робітників. А це вже щось.

Звісно, Івана розвідала деталі справи заздалегідь. Кольмарські жандарми й самі знали небагато. Поки що вони схилялися до версії з нещасним випадком, але чекали на висновок експертів із будівництва. Вони допитали членів общини. Суцільна втрата часу. Посланці послуговувалися туманним жаргоном, водночас ухильним і пишномовним.

Тоді Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, покликав їх, П’єра Ньємана та Івану Боґданович, єдиних співробітників ЦБКЗ (Центрального бюро у справах кривавих злочинів), спеціалістів із химерних убивств і збочених мотивів. Просто собі консультація. Двоє детективів вирішили поділити обов’язки: Івана вела слідство зсередини, Ньєман — іззовні.

Посланці й сезонні робітники займали свої місця, тобто ставали рядами обличчям до виноградинка на ранкову молитву. Чоловіки — в чорних костюмах і білих сорочках, солом’яних брилях і масивних чоботах. Жінки — в цупких полотняних сукнях, сірих фартухах, чіпцях із органзи. Здаля посланці нагадували американських амішів. Та й зблизька теж.

Івана почухала голову (їй муляв чепець) і знову оглянула краєвид, який вимальовувався у ранковому світлі: ельзаські ліси й долини понад виноградниками радше дивували. За два місяці до того робочі обов’язки (досить-таки загадкові) закинули її з Ньєманом за кількадесят кілометрів звідси, на інший берег Рейну, до Шварцвальду. Тож Івана очікувала на такі самі темні соснові ліси й сталево-сірі озера, від яких кров крижаніла в жилах.

Але ж ні. Тут простягався типовий французький сільський ландшафт — милий, доброзичливий. Осінні дерева були червоні, мідні або