Жан-Крістоф Гранже - День попелу

ж геть обпатрані, але пасовиська (посланці були також скотарями) тримали марку, досі зелені, густі, шовковисті.

Та найшаленішою красою могли похизуватися виноградники. Їхнє яскраво-жовте листя здавалося зробленим із самого світла, а грона білого винограду сяяли, ніби золоті злитки. Шкірка ягід, хоч і зморщена, ніби заледве втримувала в собі сік, який вже почав у ній бродити.

Раптом бородань, який стояв напроти робітників, заговорив, звертаючись одночасно до Бога, до землі та до їхніх скромних слуг, тобто до присутніх найманців.

2

«Віддаймо шану Господу за землю і за небо,

за сонце і за дощ,

І за зміну пір року...»

Івана знала німецьку, але посланці користувалися діалектом XVI століття, який не мав нічого спільного з мовою берлінських клубів.

Вони дуже люб’язно надали переклад молитов, які задавали ритм робочому дню. У брошурці також писали, в який момент треба було хором повторювати певні фрази — французькою.

Жодної агітації. Справді. Вони просто хотіли, щоби кожен зрозумів одну істину: плоди їхньої праці — це передусім дар Божий. Збирачі винограду були лише посередниками між небом і землею.

Усі хором повторили:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Щоранку молитву промовляв хтось інший. У общині не було жодної ієрархії. За нагоди посланці навіть давали таке право сезонному робітнику.

«Віддаймо шану Господу за надію, що живе в нас,

Коли ми сіємо й садимо,

Чекаючи на врожай».

Публіка знову відгукнулася:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Івана скромно виконувала свою роль, не припиняючи спостерігати краєм ока за вірянами, які стояли трохи на віддалі, праворуч.

Ще більше за вбрання їхню приналежність до однієї спільноти видавала зовнішність. Усі вони, або майже всі, були схожі між собою. У жінок — шкіра кольору облатки й тонкі риси, у чоловіків — круглі обличчя й шкіперські бороди, переважно — руді.

Вони ніби походили з іншої епохи, доби першовідкривачів Заходу, пілігримів Сходу, тих, хто перетнув океани, пустелі, гори з Біблією в одній руці, киркою — в іншій.

«Просимо Господа благословити нашу працю

У полі, на виноградниках, у садах і городах,

Щоби плоди наші давали нам сили служити йому».

Івана промимрила:

«На тебе, Господи, наша надія!».

Над їхніми головами займався день. Скоро небо мало вибухнути люмінесцентною синявою, а між рядів лоз розлитися світло. Зі шкірою кольору ватману Івана мусила весь день маститися сонцезахисним кремом. Не дуже традиційно, зате дієво.

Вона усвідомила, що прослухала кілька рядків. Не страшно. Поруч із посланцями вона відчувала якесь сп’яніння, що не потребувало слів. Її вражала їхня віра. Це глибоке, непохитне переконання, яке поєднувало їхні долі... Їй уявлялось, ніби на їхніх долонях проходила одна й та ж лінія життя.

Прямуючи сюди, Івана очікувала побачити стрьомну секту з душком промивання мізків і божественного шахрайства. Натомість угледіла мовчазний, незворушний запал і байдужість до чужинців.

Івана не вірила в Бога. Втім, уникнувши батькових ударів домкратом, уцілівши під сербськими бомбами, переживши передози у підвалах і судимість за навмисне вбивство (дякувати Ньєманові), вона мала всі причини вірити в якусь вищу силу, яка, попри всі ці незгоди, була до неї прихильна.

Але досі дівчина задовольнялася лишень виживанням, не задумуючись, як і чому так сталося.

«Просимо Господа благословити зусилля

всіх тих, хто ділить між собою

блага землі...».

Так, вона дивилася на них із заздрістю — на їхні вмиротворені обличчя, погляд, спрямований на самих себе, на їхню скромну віру. Івані теж хотілося б так жити: без жодних сумнівів, у гармонії... Їй хотілося б відчути це щасливе почуття належності до чиєїсь правди, відповідати їй і усвідомлювати її..

«На тебе, Господи, наша надія!».

«Убивство, — раптом подумала Івана. — Самюеля Вендінґа в каплиці вбили, і я це доведу». Вона ухвалила це рішення без жодних доказів чи хоча би натяків, але повторювала його про себе з люттю та гіркотою.

— Гей, ти спиш чи що? — гукнув Марсель. — Уже йдемо, мала.

Івана поправила чепець, обсмикнула полу сукні та схопила плетений вербовий кошик.

Ось ким вона насправді була: нікчемною флікинею, яка знала лише один засіб від розчулення — переконуватись у верховенстві Зла на землі.

— Вбивство, — прошепотіла вона крізь зуби, — і сумніву бути не може.

3

Співбесіду вона проходила у стодолі. Одразу виклала всі карти на стіл: ані найменшого досвіду, жодних знань у сфері виноградарства.

Посланці, вірні своїй репутації терплячих і щедрих людей, найняли її, не вагаючись. Зрештою, до кінця збору врожаю залишалося кілька днів, а ця новенька здавалася рішуче налаштованою докласти всіх зусиль...

Їй коротко пояснили ситуацію. Виноград тут збирали пізно, коли він перестигне, — це ще називають «благородною гниллю». Супер. Із цих ягід при смерті, зібраних у правильний момент, виготовляли справжній нектар, міцний і солодкий ґевюрцтрамінер.

Вина Івана не пила, але вірила їм на слово. Їй показали, як збирати ягоди, зрізаючи гребінь — стебельце грона. Чик-чик. Немає нічого простішого, от тільки грона треба було вибирати ретельно. Уся справа в кольорі... Виноград, який вона збирала ось уже два дні, був схожий на родзинки, маленькі й зморщені — що темніші, то кращі.

Івана швидко втягнулася в роботу пліч-о-пліч із цими чоловіками й жінками, вдягнутими в чорне, оточеними хмарами пари й засліпленими крижаним сонцем. Ставши навкарачки чи зігнувшись, вони безперестанку повторювали ті самі рухи, зморені ароматом винограду, сильним, як запах олійної фарби.

Першого вечора, лягаючи спати, Івана думала, що більше ніколи не встане з ліжка. Проблема була в позі, в якій доводилося стояти: зігнувшись у три погибелі нарівні листя; до того ж, чепець постійно спадав із голови і боліли коліна.

Але на другий день жінка звикла. Залитий світлом простір допоміг їй витерпіти крепатуру, а жилки на листі навіювали терплячість. Івана приїхала збирати інформацію. А тим часом можна було й виноград обібрати...

Час від часу вона піднімала голову й бачила вісників (це була інша їхня назва), які збирали врожай трохи далі. Вони уникали тісних контактів із сезонними робітниками, а коли говорили з ними, то з якоюсь удаваною м’якістю,