Жан-Крістоф Гранже - День попелу

відстороненою зверхністю. Хоч віряни й вдавали скромність, Івана відчувала в них приховану претензію, відчуття вищості. Інші, всі інші, «світські» люди, були лишень духовно заблукалими, образою Господу.

— А хто буде замість мертвого чувака? — заговорила Івана.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти сказав, що він був головою, то тепер общині потрібен інший ватажок, хіба ні?

Марсель застиг: ставши на одне коліно, зігнувши іншу ногу та спершись на неї зап’ястям, він опустив секатор, наче зброю, дулом донизу.

— По-перше, я не казав, що Самюель — голова. Я навіть навпаки казав: що в цієї общини нема головного.

Івана обрала гроно поміж листя, зрізала його й кинула в свій кошик.

— Мабуть, я щось не так зрозуміла.

— Отож, та і я тобі вже казав: ти забагато запитуєш.

Івана відчула, що настав час для контратаки:

— А може, це ти запитуєш замало? По-твоєму, тут нормальна атмосфера? Одяг? Правила? Молитва? Те, що нас запхали в дальній кут Маєтку, як прокажених?

Марсель знизав плечима й знову взявся за свій секатор. Він і собі перейшов у захист:

— Я тут уже п’ять років працюю. Пізній збір винограду — це справжній скарб. Хороший спосіб підзаробити ще трохи бабла до зими.

— А їхній спосіб життя тебе не інтригує?

Він дбайливо поклав гроно до кошика.

— Я збираю виноград і отримую бабоси, та й усе.

Івана опустила погляд на своє вбрання.

— Але, блін, ці шмотки...

— Це заради пристойності. Я не можу їм за це докоряти. Збирачі винограду часто працюють із голими сраками.

— Навіть у листопаді?

— А ти, схоже, та ще скабка в дупі.

Марсель вимовив це байдуже, таким тоном, ніби знав, що десь у світі є такі дівчата, але не страшно, він, мовляв, із ними справ ніколи не матиме.

— То ватажка нема?

— Нема.

— А хто керує виробництвом?

— Один чувак, звати Жакоб.

— Той, який був учора вранці?

Робітникам роздавав інструкції якийсь маленький товстун. Вони не відстали від графіку, але розслаблятися не можна було: залишалися три дні, аби завершити Велику Справу!

— Точняк. Це він наглядає за виробництвом вина, від збирання винограду до розливання в бочки.

Івана не стала розпитувати більше, але розмірковувати не припинила: той коротун із солодкавим голосом і усмішкою в самих кутиках губ цілком міг мати приховані диктаторські замашки.

Суперник Самюеля?

Впливовий підозрюваний?

У сітці довкола табору сезонних робітників Івана помітила дірку. Вночі вона піде кинути оком на церкву.

4

Коли Івана поїхала, П’єр Ньєман у своєму паризькому кабінеті сам-один взявся за писанину й вивчення матеріалів справи. Він це ненавидів: у нього було відчуття, ніби він тиловий щур, а інші б’ються на передовій.

Тепер, по обіді, цієї середи 14 листопада, він сам їхав у швидкісному потязі. Справжні тортури. Сидіння, які тхнули оббивкою, непримітні, ніби міль, пасажири, розгнуздані контролери, які спиралися на спинки крісел, наче клеїли дівок у клубі...

Один із них якраз вимагав у нього квиток. Ньєман показав папірець, не дивлячись на контролера, а тоді відкинувся в своєму кріслі — одиночному, спасибі хоч за це.

Найбільше його непокоїло місце призначення — Ельзас. Цього він теж не міг зрозуміти: нова бригада мала б їздити в усі чотири куточки Франції, але вже друга справа поспіль приводила їх до одного місця, або майже. Після Шварцвальду з його соснами — долина Флоріваль з її виноградниками. Господи! За кілька кілометрів від хати його дідуся й бабусі!

Це було вже не просто невезіння, а якесь прокляття.

У цього нещастя було ім’я: Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, ще й друг дитинства. Радше скажімо так — вони провели певну кількість років на одній каторжній лаві. Вони не підтримували стосунків по-справжньому, і кожен веслував зі свого борту.

Але тепер, після цієї підозрілої смерті в каплиці, Шніцлер зненацька пригадав свого товариша. Нещасний випадок? Саботаж? Убивство? Вирішили поцікавитись думкою старого доброго Ньємана...

Він кинув погляд на краєвид за вікном, думаючи про Івану, яка зголосилася на збір врожаю. Він не надто вірив в успіх цього прикриття останньої секунди. Найманців, очевидно, тримають на відстані, й малоймовірно, що його напарниці вдасться витягнути правду з посланців, навіть ізсередини. Особливо за три дні до кінця збору винограду.

Знічев’я він знову занурився в матеріали справи. Між рядками можна було прочитати, що община мала свій особливий статус у долині. Їхнє вино було найвідомішим із місцевих, і з нього мали зиск, нехай опосередковано, чимало підприємців.

Тож посланців обережно допитали. У відповідь ті відмовилися від розтину й заборонили будь-кому проникати на їхню територію. Капличка була розташована за межами Маєтку, тому жандарми не мали жодного приводу обшукувати володіння общини. Шніцлер зрештою добився розтину, але... оце й усе.

Від смерті Самюеля минуло вже п’ять днів, а досьє жандармерії було тоненьким, як меню в забігайлівці. Тож прокуратура поновила статус злочину, задумавши один трюк: дати Ньєманові карт-бланш на те, щоби потрусити всю цю тусовочку без участі слідчих суддів.

Флік мав іще один здогад, майже підсвідомий. Шніцлер покликав його тому, що сам відчував: у Маєтку щось нечисто. Смерть Самюеля була нагодою кинути світло на цей старожитній світ за допомогою Ньємана і його легендарної тактовності.

Нерозбірливе оголошення сповістило пасажирів про прибуття на вокзал Кольмара, і Ньєман зіщулився, почувши акцент співробітника залізниці. Welcome back home[1].

Він узяв свій чемодан і зробив вольове зусилля. Наче намагався подумки зібратися з силами. Йому доведеться докласти зусиль, щоби пережити цю другу поїздку до занадто знайомого йому краю...

— Бляха...

Лайка вихопилася в Ньємана на сходинках вагону, коли він побачив офіцера жандармерії, який чекав на нього на пероні. Капітанка Стефан Деснос, попри враження, яке створювало це ім’я, була жінкою.

До того ж — неабиякою.

5 

Про його стосунки з жінками давно ходили чутки. Чи то він їх терпіти не міг, чи то занадто сильно любив. Одні стверджували, що він мізогініст. Інші — навпаки, що часто закохувався. Усе це було правдою, усе це було брехнею. Залежно від конкретного випадку, от і все.

Натомість Ньєман мав одне непохитне правило: він уникав роботи з жінками. Їхня присутність бентежила його, власне, тому, що він був занадто до них чутливий. У розслідуванні важливо мати нічим не обтяжену голову і тримати її холодною. Мозок фліка — це як бібліотека. Треба постійно стежити на температурою та рівнем