Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

богом.

 

І четвертий рік минає

Тихенько, поволі,

І четверту начинаю

Книжечку в неволі

Мережати,- змережаю

Кров՚ю та сльозами

Моє горе на чужині,

Бо горе словами

Не розкажеться нікому

Ніколи, ніколи,

Нігде на світі! Нема слов

В далекій неволі!

Немає слов, немає сльоз,

Немає нічого.

Нема навіть кругом тебе

Великого бога!

Нема на що подивитись,

З ким поговорити.

Жить не хочеться на світі,

А сам мусиш жити.

Мушу, мушу, а для чого?

Щоб не губить душу?

Не варт вона того жалю…

Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани!

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лугами!

Бо немає в мене роду

На всій Україні,

Та все-таки не ті люде,

Що на цій чужині!

Гуляв би я понад Дніпром

По веселих селах

Та співав би свої думи,

Тихі, невеселі.

Дай дожити, подивитись,

О боже мій милий!

На лани тії зелені

І тії могили!

А не даси, то донеси

На мою країну

Мої сльози; бо я, боже!

Я за неї гину!

Може, мені на чужині

Лежать легше буде,

Як іноді в Україні

Згадувати будуть!

Донеси ж, мій боже милий!

Або хоч надію

Пошли в душу… бо нічого,

Нічого не вдію

Убогою головою,

Бо серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині,- і ці думи

Зо мною сховають!..

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

 

А може, тихо за літами

Мої мережані сльозами

І долетять коли-небудь

На Україну… і падуть,

Неначе роси над землею,

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть!

І покиває головою,

І буде плакати зо мною,

І, може, господи, мене

В своїй молитві пом՚яне!

 

Нехай як буде, так і буде.

Чи то плисти, чи то брести,

Хоч доведеться розп՚ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи.

 

[Перша половина 1850, Оренбург]

 

«Лічу в неволі дні і ночі…» (1850 - 1853)

 

 

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого,

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

 

Каламутними болотами,

Меж бур՚янами, за годами

Три года сумно протекли.

Багато дечого взяли

З моєї темної комори

І в море нишком однесли.

І нишком проковтнуло море

Моє не злато-серебро,

Мої літа, моє добро,

Мою нудьгу, мої печалі,

Тії незримії скрижалі,

Незримим писані пером.

Нехай гнилими болотами

Течуть собі меж бур՚янами

Літа невольничі. А я!

Такая заповідь моя!

Посиджу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать заходжусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

 

[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]

 

«Ми заспівали, розійшлись…»

 

 

Ми заспівали, розійшлись,

Без сльоз і без розмови,

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те… Та де? Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут і, певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

І тут невесело співали,

Бо й тут невесело було,

Та все-таки якось жилось,

Принаймні вкупі сумували,

Згадавши той веселий край,

І Дніпр той дужий, крутогорий,

І молодеє теє горе!..

І молодий той грішний рай!

 

[Перша половина 1850, Оренбург]

 

«Не молилася за мене…»

 

 

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи: «Нехай росте

Та здорове буде!»

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

 

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана,421

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

Поки з вечерньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б

Вечеряти в свою хатину.

 

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай твій, господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

 

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

 

[Перша половина 1850, Оренбург]

 

ПЕТРУСЬ

 

Поема

 

 

Були на хуторі пани,

І пан і пані небагаті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий,

От і талан господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.422

 

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

 

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів;

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати,

Зов՚яне марне у палатах

Краса і молодість моя».

«Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я?

Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».-

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

 

З нудьги із двору погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла,

Та й бачить, що