Пол Стюарт - Вільняк

Та зупинити галявожерів усе ж не пофортунило, і смертяна машина чимраз глибше і глибше вгризалась углиб Вільних галявин. А з Темнолісу виверталися нові й нові фаланги гоблінів і сунули слідами від машин.

Аж ось краєм ока Рук помітив, як до нього метнулося щось біле. Він обернувся — і побачив Чинквікса. Ніздрі зубощирові роздувалися, жили на скронях понабрякали — у них пульсувала розбурхана кров.

— Чинквіксе! Ось і ти! — вигукнув Рук і скочив у сідло. Патлаї тим часом перешикувалися і знову посунули вперед. Рук махнув мечем, приосторожив зубощира, і з вуст його зірвався гордий поклик:

— ЗА ВІЛЬНІ ГАЛЯВИНИ!!!

* * *

Ксант нап’яв літунську линву — і човен, що стремів над південними околицями, круто злинув угору. Ланка за ланкою флотилія набувала попереднього вигляду, і тільки прогалини в шиках показували, в якій лютій січі вона побувала. Ксант обвів поглядом човни за собою — і скрушно похитав головою. Коли він згадував навалу Уланів, йому аж серце мліло, то була куди разючіша дивовижа, ніж Битва під Світляковою горою!

Але яким коштом усе обійшлося!

По всій південній околиці Вільних галявин серед куп трупів лежали жовтожарі, чорні та брунатні туші, немовби значачи місце уланського прориву. Наліт цей розітнув авангард гоблінівських полчищ, проте був безсилий спинити галявожерів. Озираючи поле бою, Ксант добачив далеке світіння палаючих грубок: пекельні машини дійшли до Дровітень і торували шлях далі, на схід.

Бібліотекарські Лицарі самовіддано підтримували уланів з повітря, йдучи низом, вони шарпали гоблінівські полчища, аж поки в сагайдаках забракло стріл і скінчилися метальні кульки. Таке зухвальство дорого їм обійшлося. Зелена ланка налічувала тепер допіру двадцять човнів, Центральна втратила півсотні, а Сіра ланка…

Ксант попустив горішнє вітрило, і «Щуроптах» рвонув уперед. Недобитки Уланів Вільних галявин відкочувалися до околиць Нового Нижнього міста. Смерть товаришів не була марна: лісові тролі та живолупи таки вигадали час, аби встигнути схоронитися в печерах північних стрімчаків. Тепер Бібліотекарських Лицарів ніщо не утримувало над бойовищем.

Розігнавшись, Ксант досяг човнів, що їх узяв за відсталих Бібліотекарських лицарів. Та, приглянувшись, він упізнав Сіру ланку. Точніше, те, що від неї залишилось.

Де Сіра проводирка? — просигналив він бібліотекареві, що борюкався із драним долішнім вітрилом. — Де вона?

Бібліотекар повів рукою перед собою, де летіло десятків зо два, не більше, повітряних човнів, і на їхньому чолі Ксант угледів знайому прову «Лісової нетлі». Узнав він і зіщулену, пониклу постать у ній.

— Маґдо! — заячав він. — Маґдо! Тобі зле?

Дівчина підвела затуманений погляд. На чорному від кіптяви обличчі біліли сліди сліз. Зі мною все гаразд, Курсоводе, — просигналила вона. Але поглянь, що стало з моєю ланкою.

Маґда знов поникла, і вдвох, не кажучи ні слова, вони полетіли до Озерного приплаву. Небо за лісом уже ясніло: займався світанок. Певніше, Бібліотекарські Лицарі вельми поріділої флотилії Варіс Лодд подумали, ніби то світанок. І тільки сягнувши Залізнодеревної пущі й спустившись нижче, аби пролетіти над Великим озером і зайти на посадку над Озерним приплавом, вони збагнули, що помилилися.

Небо і справді ніби хтось запалив, але то було не світанкове світло. Коли флотилія добулася озера, натомлені, змарнілі обличчя Бібліотекарських Лицарів осяяла багряна заграва.

— Велика бібліотека! — вигукнула Варіс Лодд і, звівши руку, знаком веліла всім човнам за нею знову зніматися в небо.

Попереду, на березі Великого озера, навпроти Озерного приплаву, мов світляковий смолоскип, палала нова бібліотека. Навколо неї гарцювали галасливі полчища гоблінів, а з десяток галявожерів ще й підкидав у ревуче пекло палахкотючі колоди. На бібліотечних сходах лежали купи бібліотекарських тіл, і під зливою іскор та жару, що сипалися на них з охопленої полум’ям бібліотеки, починали тліти їхні мантії.

Варіс схопилася за голову.

— Батьку, батьку, батьку, — заридала вона.

Навколо неї зібралися Бібліотекарські Лицарі, і по тому як затремтіли їхні човни, було видно, що їх вразило горе провідниці. Та коли Варіс знову глянула на них, її очі були сухі, а обличчя — безпричасне.

Вони ще не дісталися до Озерного приплаву, — просигналила вона. — Не можуть натішитися пожежею в бібліотеці…

І очі її запалали ненавистю до нападників.

Курсоводе! — обернулася вона до Ксанта. — Бери Сіру ланку і рятуй з Озерного приплаву учнів, — просигналила вона. Одного погляду на її обличчя Ксантові було досить, аби зрозуміти: сперечатися з нею марна річ.

А ви? — просигналив він у відповідь.

А ми не можемо покинути Велику бібліотеку! — Варіс торкнулася рукою спершу чола, потім серця і повернулася до інших. — Бібліотекарські Лицарі, ви летите зі мною?

Центральна і Зелена ланки — всього душ із сімдесят — дружно кивнули головою.

Тоді за мною!

Варіс Лодд зграбно повела линвою, і горішнє вітрило з шовковини набубнявіло, немов дозріла квітка лісової яблуні. Сімдесят Бібліотекарських Лицарів зробили те саме і, легко знявшися з місця, полинули над тихими водами Великого озера, безгучно, неначе грозові шершні.

Ксант відчув, як хтось діткнувся його ліктя. Він обернувся — і побачив Маґду. Обличчя дівчинине було у сльозах.

— Скажи, хай вернуться назад! — ридала вона. — Ксанте, ну, будь ласка! Навіщо ці безглузді жертви?

Ксант обернувся до неї, і вираз на його обличчі був не менш відсторонений, ніж на Дізнанні.

— Стобові Луммусові й трьомстам учням, які й літати ще не вміють, потрібна наша допомога, щоб дістатися міста. Варіс та флотилія йдуть на смерть для нашого добра. — Він зазирнув дівчині в очі. — Так, Маґдо, це саме жертва, — промовив він тихо, коли флотилія досягла далекої охопленої полум’ям бібліотеки, — але вона не марна!