Пол Стюарт - Вільняк

Одоробло роззирнувся — і спохмурнів. Брат мав рацію. Хоча в повітрі ще пахло деревним пивом та ароматними оліями, хоча ще світилися ліхтарі, а вікна у домівках стояли отвором, хоча нявчали приручені лемурчики й десь мукали волороги, кругом не було видно ані душі. Пустками стояли таверни. На вулицях — порожньо. Здавалося, мешканці взяли та й покинули місто.

— Ну, і де ж усі? — пошепки запитав Одоробло.

Вайло знизав плечима.

— Не знаю, — прошепотів він. — Може, зачули, що ми наближаємось, та й дали дьору?

Галявожер перед ними раптом так заскреготів, що аж у вухах позакладало: то Ливарний король увімкнув машину на всю потужність. Забряжчали ланцюги, і залізне чудовисько в’їхало на бруківку Нового Нижнього міста.

— На Світлякові вежу! — заревли плескатоголовці по праву та по ліву руку від братів. — Нове Нижнє місто наше!

Вимахуючи гарапниками і забувши про все на світі, навіть про пузанів із павуконогами, гобліни жахнули вперед за галявожерами. І тут, так несподівано, аж Одоробло із Вайлом роти пороззявляли, бруківка під здоровенною машиною просіла, і галявожер з оглушливим гуркотом зник під землею!

Це сталося так зненацька, що на якусь часину всі ошелешено заніміли і стали як уриті. Над проваллям клубочилася хмара пилюки і, поволі осідаючи, вкривала все білястим шаром. Не гобліни, а статуї, подумав Одоробло, дивлячись на плескатоголовців. Здоровезні, потворні живі статуї! І він засміявся.

Тієї самої миті щось просвистіло в нього під самим носом, мов пролетіла розлючена деревна оса. Відтак просвистіло ще, і ще. Одоробло ще подумав, ніби вони розтривожили осяче кубло чи вулик, і тільки потім додивився, що «статуї» перед ним падають, мов підтяті, а в грудях їхніх, мов червоні позначки, стирчать арбалетні стріли.

Одоробло глянув вище, і в животі йому закрутило, аж черевна підв’язка, здавалося, от-от лусне: дахи всіх міських будівель пообсідали чудородні постаті, зодягнені у біле мордобриляче вбрання. Хто вимахував линвами, хто обстрілював нападників з арбалетів. Нараз до нього дійшло, що Вайло кричить йому на вухо:

— Одоробло! Одоробло! Гайда звідси, драпаймо!

Не думаючи вже ні про що, Вайло впустив серпа з довгим руків’ям, крутнувся на підборах і щодуху почухрав під захист дерев, чимдалі від цього пекла. Він чув оглушливий вибух за спиною — то розірвало грубу галявожера. Розсіюючи довколишню тьму, з провалля сипонуло жаристими цурками та приском.

Одоробло наздогнав Вайла і простягся на траві в холодку дерев.

— А далі? — ледве промовив він, важко відсапуючи.

Брат стенув плечима і роззирнувся.

— Можна б і додому, — запропонував він.

— Не так скоро, — прогарчав чийсь грубий голос — і просто перед себе брати угледіли, як із лісового присмерку на них світить очима ціла фаланга молотоголовців. Їхній командувач, брязкаючи надбрівними кільцями, виступив наперед і зневажливо скривив губи. — Драчка тільки починається, — проказав він грубим голосом.

Просурмив тілдерячий ріжок, і Чинквікс навальним галопом погнав уперед. Рвучко відштовхнувшись кремезними задніми ногами, він на добрих десять ступнів відірвався від землі і приземлився знов. Ліворуч і праворуч на траві мелькали жовтожарі й брунатні спалахи — то слідом за Руком скакала решта уланів. А спереду, назустріч їм, сунула залізна туша галявожера, і весь його передній помісток їжачився списами.

Один потужний стрибок — і Чинквікс промайнув повз деренчливе одоробло. У повітрі засвистіли списи з зазубленими наконечниками. Коли зубощир опускався просто в гущу гоблінів, що сунули слідом за галявожером, Рук високо встав у сідлі й міцніше стис залізнодеревну піку. Затрудило різко в руку, від плеча до ліктя: піка вдарила у щось тверде, і ось уже Чинквікс дужим стрибком знову відірвався від землі.

Рук зиркнув на піку — та почорніла від крові. Позаду в гоблінівських лавах зазяяли прогалини, однак же не обійшлося без утрат і в уланів. Він нап’яв повід, дужий зубощир ринув уперед, а перед ними вже манячив інший галявожер. Міцно стискаючи в руці держака, Рук відчув, як напружуються міцні Чинквіксові ноги, готуючись до нового стрибка.

Ревів галявожер, навкруги було чорно від диму, а Чинквікс із Руком на спині летів назустріч металевій почварі. Ось хлопець відчув, як вигнулася дугою піка, чиркнувши по металевій стінці груби, і розскочилася на друзки. Рук випустив повіддя, стремена під ногами лопнули, зубощир круто спинився, і Рук з усього маху ввігнався у розпечену до білого жару металеву поверхню. Почувся сик, хлопця відкинуло назад, і він одчув, що падає на м’яку трав’яну луку.

Від удару юнакові перехопило подих, та він, хапаючи ротом повітря, прожогом зірвався на ноги і вихопив меча. Галявожер вивергав полум’я та снопи іскор уже далі й хлопець побачив, що опинився сам-на-сам із цілим загоном патлаїв, закутих ув оздобну лицарію і озброєних величезними двогострими сокирами.

Один здоровега з чорними патлами, кільцями у підборідді та палаючими синіми очима, хижо заревів і замахнувся сокирою. Лезо промайнуло біля самої голови і зачепило кульку шишака. Рук упав додолу, а гоблін, умить опинившись біля нього, уже вдруге замахнувся сокирою. В очах його жахтіла зневага.

— Здохни, галявинна потолоч!.. — загорлав гоблін. — У-у-уххх!..

Сині гоблінові очі раптом посиніли ще дужче: акурат у чоло йому поцілила залізнодеревна кулька і з огидним хруском розчерепила голову.

Рук умить зірвав із себе потрощеного шолома. У небі роїлися повітряні човни, Бібліотекарські Лицарі рясно посипали нападників стрілами, запаленими списиками та залізнодеревними кульками.

Патлаї, несамовито вимахуючи сокирами, з ревом розсипалися по полю.

Рук нарешті підвівся. Навала Уланів Вільних галявин була не марна — у гоблінівських лавах зяяла величезна вирва, але якою ціною вона далася! Скрізь, упереміш із купами мертвих гоблінів, валялися понівечені зубощири.