Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

«Допомога вже в дорозі», — думаю я, і це, мабуть, добре, бо я потрапив у страшну аварію. Я лежу в канаві, у мене все лице в крові та болить права нога. Я дивлюся вниз, і побачене мені не подобається: стегна повернуті вбік, наче всю мою нижню половину скрутили вправо. Знову дивлюся на чоловіка з ціпком і мовлю: «Скажіть, це ж лише вивих, правда?»

— Нє, — каже він. Як і вираз обличчя, голос у нього радісний, ледь зацікавлений. Таке враження, що він дивиться все це по телевізору, жуючи свій «Марс». — Перелом у п’яти-шести місцях.

— Вибачте, — бозна-чому кажу я йому і знову ненадовго випадаю. Це не те саме, що провал у пам’яті. Скоріше, це наче кадри з плівки пам’яті, які дещо повирізали й склеїли по-новому.

Коли повертаюся цього разу, біля дороги чекає білий з оранжевим бус із увімкненими мигалками. Біля мене стоїть на колінах фельдшер швидкої Пол Філлбраун. Він щось робить. Здається, зрізає з мене джинси, хоча, можливо, це було пізніше.

Я питаю, чи можна мені цигарку. Він сміється і каже: в жодному разі. Я питаю, чи помру. Він каже, що ні, не помру, але мені треба в лікарню, і то швидко. У яку я хочу: Норвей — Саус-Періс чи ту, що в Бриджтоні? Я кажу, що хочу в лікарню Нозерн-Камберленд у Бриджтоні, бо моя наймолодша дитина, яку я щойно відвіз в аеропорт, з’явилася там на світ двадцять два роки тому. Я ще раз питаю Філлбрауна, чи помру, і він ще раз каже, що ні. Він питає, чи можу я поворушити пальцями правої ноги. Я ворушу і згадую старий віршик, який часом розказувала мама: «Це поросятко пішло на базар, це поросятко лишилося вдома»[284]. Мені слід було лишитися вдома, думаю я, сьогоднішня прогулянка виявилася дуже поганою ідеєю. Потім я згадую, що іноді, коли людину паралізує, їй здається, що вона рухається, але насправді це не так.

— Мої пальці поворушилися? — питаю я Пола Філлбрауна.

Він каже, що поворушилися.

— Клянетеся Богом? — питаю я.

Здається, він клянеться. Я знову починаю непритомніти. Філлбраун запитує мене дуже повільно та голосно, нагнувшись до мого обличчя, чи моя дружина в тому великому будинку на озері. Я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, де взагалі мої рідні, але можу дати йому номери телефонів і великого будинку, і котеджу на дальшому боці озера, де часом зупиняється моя дочка. Та я б йому і свій номер соціального страхування сказав, якби він попросив. Я пам’ятаю всі свої номери. На відміну від решти інформації.

З’являються інші люди. Десь тріщить поліцейськими перемовинами радіо. Мене кладуть на ноші. Болить, я кричу. Мене піднімають у машину швидкої допомоги, поліцейські перемовини стають ближчими. Двері зачиняються, і хтось спереду каже: «Треба сильніше ними стукнути». І ми рушаємо.

Пол Філлбраун сидить поруч зі мною. У нього в руках кусачки. Він каже, що зараз перекусить каблучку з безіменного пальця правої руки — обручку, яку Таббі подарувала мені у 83-му, через дванадцять років по тому, як ми взяли шлюб. Я намагаюся сказати Філлбрауну, що ношу її на правій руці, бо справжня обручка досі на безіменному пальці лівої[285] — я купив оригінальний комплект із двох обручок за 15,95 у ювелірному «Day’s» у Бангорі. Інакше кажучи, та перша обручка коштувала якихось вісім баксів, але, здається, зробила свою справу.

Замість слів виходить нерозбірлива каша, Пол Філлбраун, певно, нічого не розуміє, але продовжує кивати й усміхатися, перекушуючи другу, коштовнішу обручку на моїй набряклій правій руці. Десь через два місяці я подзвоню Філлбрауну, щоб подякувати. На той час я вже розумітиму, що він, імовірно, врятував мені життя, правильно надавши медичну допомогу на місці та доправивши в лікарню на швидкості близько 170 км/год по залатаних і ямкуватих закутніх дорогах.

Філлбраун запевняє, що радий був допомогти, і припускає, що хтось мене, певно, береже. «Я вже двадцять років цим займаюся, — каже він мені по телефону, — і побачивши, як ви лежите в канаві, — та ще й з такими серйозними травмами від удару — не думав, що ви доїдете до лікарні. Вам неабияк поталанило, що ви продовжуєте жити».

Травми від удару настільки серйозні, що лікарі з Нозерн-Камберленд вирішують, що не зможуть мене там лікувати. Хтось викликає вертоліт служби «LifeFlight»[286], який везе мене в Головний менський медичний центр у Льюїстоні. На цьому етапі приїздять моя дружина, старший син і донька. Дітям дозволяють побачитися зі мною ненадовго, а дружині можна лишитися довше. Лікарі запевнили її, що я пом’ятий, але житиму. Нижня половина мого тіла вкрита. Дружині не дозволяють дивитися на те, як мої стегна цікавим чином змістилися вправо. Натомість дозволили змити кров з мого обличчя і повибирати друзки скла з волосся.

На голові в мене глибоке розсічення — наслідок зіткнення з лобовим склом Браяна Сміта. Точка удару припала менш ніж за п’ять сантиметрів від сталевої рами з боку водія. Якби я вдарився об неї, то, скоріше за все, загинув би чи впав у перманентну кому, став би овочем з ногами. Якби я наскочив на каміння, яке стриміло з землі за узбіччям 5-го шосе, то теж, найімовірніше, загинув би чи лишився паралітиком. Не наскочив. Мене перекинуло через фургон, я пролетів чотири метри та приземлився