Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Ця книжка — не просто відверта іронічна оповідь Кінга про його перші літературні потуги та відмови; успіх і славу; згубні звички та їх подолання; страшну аварію 1999 року, яка змусила письменника переосмислити життя; і нарешті, про кохання до Жінки, яка розділяє з ним найбільші радості й підтримує в найгіркіші миті. Також у ваших руках — цінний посібник для авторів усіх жанрів, які хочуть писати краще та вміти «продавати себе»: основи стилю, робота з сюжетом і героями, редагування власних творів, шляхи входження на ринок та пошуки своєї ніші. Усе це підкріплене живими прикладами, як треба і не треба робити — включно з ранньою чернеткою власної оповідки Кінга з авторськими рукописними примітками! Стівен Кінг, інколи сам дивуючись, показує, як сюжети його книжок кореняться в життєвих пригодах і спостереженнях, виростають із геть несподіваних деталей, як автор може брати героїв і події з життя — але й самі придумані ним герої та події готові теж увійти в життя автора зі сторінок його книжок. Приємний бонус — два списки якісної літератури, рекомендованої Королем горору!

Обережно! Ненормативна лексика!

Чесність — найкраща політика.

Брехуни процвітають.

На початку 1990-х років (можливо, це був 1992 рік — тяжко згадати точно, коли тобі настільки добре) я приєднався до рок-н-рольного гурту, до якого входили переважно письменники. «The Rock Bottom Remainders»[1] стали творінням Каті Кеймен-Ґолдмарк, фахівця з книжкової реклами та музикантки з Сан-Франциско. До гурту входили Дейв Баррі на соло-гітарі, Рідлі Пірсон на бас-гітарі, Барбара Кінгсолвер на клавішних, Роберт Фулгум на мандоліні та я на ритм-гітарі. Ще було «бабське» тріо а-ля «The Dixie Cups»[2], яке зазвичай складалося з Каті, Тед Бартімус і Емі Тан.

Планувалося, що гурт збереться на один раз: відіграємо два концерти на Конвенті американських книгопродавців, повеселимося, три-чотири години надолужимо витрачену на інше юність — і розійдемося кожен у своїх справах.

Але сталось інакше: гурт так остаточно і не розпався. Ми зрозуміли, що нам надто подобається грати разом, щоб кидати це діло, і що з кількома професійними музикантами на саксі та барабанах (а також, на самому початку, з нашим музичним гуру Елом Купером, який був осердям гурту) ми досить-таки добре звучали. Люди платили б гроші, щоб нас послухати. Небагато, не так, як за «U2» чи «E Street Band», — щось у межах того, що старі називають roadhouse money — невеличка платня за вхід на концерт у придорожньому ресторанчику. Ми вирушили з гуртом у тур, написали про це книжку (моя жінка фотографувала і танцювала, коли мала відповідний настрій, а це було доволі часто) і час від часу продовжували виступати. Інколи як «Remainders», а інколи як «Raymond Burr’s Legs». Учасники змінювалися: колумніст Мітч Елбом замінив Барбару на клавішних, Ел більше не грає з гуртом, бо вони з Каті не ладять; однак ядро залишилося: Каті, Емі, Рідлі, Дейв, Мітч Елбом та я… плюс Джош Келлі на барабанах і Еразмо Паоло на саксофоні.

Якось перед концертом у Маямі-Біч ми вечеряли китайською їжею, і я запитав у Емі, чи є яке-небудь питання, котрого їй ніколи не ставили на зустрічах із читачами, таке, що на нього все не випадає нагоди відповісти, коли стоїш перед натовпом благоговійних фанатів і вдаєш, ніби ти не такий, як усі, і залазиш у штани не кожною ногою по черзі, а одним махом. Емі помовчала й добряче замислилася, відтак сказала: «Ніхто ніколи не питає про мову».

Я в невимовному боргу перед нею і страшенно вдячний за ці слова. На той час я вже з рік чи довше носився з ідеєю написати книжечку про письменство, але стримувався, бо не довіряв власним мотивам: чому я хочу про це написати? З чого я взяв, що можу сказати щось варте уваги?

Проста відповідь: той, хто продав стільки примірників худліту, як я, точно має що сказати про письменство, — але проста відповідь не завжди істинна. Полковник Сандерс[3] продав до біса смаженої курятини, але я не впевнений, що комусь буде цікаво, як він її робить. Якщо вже я набрався самовпевненості, щоб розказувати людям, як писати книжки, то має бути краща причина, ніж мої популярність і успішність. Іншими словами, я не хотів писати книжку — навіть таку коротку, як оця, — після публікації якої почуватимусь або літературним пустобрехом, або трансцендентальним мудилом. Дякую, але на ринку вже вистачає таких книг і авторів.

Однак Емі мала рацію: ніхто ніколи не питає про мову. Питають в апдайків, делілло та стайронів, але ніколи — в популярних белетристів. Утім, багато хто з нас, пролів[4], дбає про мову — у свій скромний спосіб, — і багато хто дуже палко ставиться до мистецтва й ремесла розповідання історій на папері. Далі йде спроба коротко й просто розказати, як я прийшов у це ремесло, що про нього вже знаю і як ним займатися. Ітиметься про найголовніше — про мову.

Присвячую цю книгу Емі Тан, яка в такий простий і безпосередній спосіб дала мені знати, що її можна писати.