Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Процеси модернізації стрімко увірвалися в усталене життя українських жінок, у повсякденний ритм, перекроїли систему цінностей, світогляд, сфери діяльності, змінили звичні й додали нові соціальні ролі. Дві світові війни, революції, Голодомор, радянська влада й окупація… Що взагалі означало «бути жінкою» в ті часи? Чи можна вкластися в шаблонний набір «жертва, героїня або зрадниця»?
Книга проливає світло на таємниче і, без перебільшення, героїчне минуле українського жіноцтва, торкається ключових питань, відповіді на які унаочнюють причини, що зробили українських жінок такими, якими вони є.

Українські жінки у горнилі модернізації

Під загальною редакцією Оксани Кісь

Розділ 1

Подружні стосунки в українській селянській родині кінця XIX — початку XX століття

Оксана Кісь

Дослідники традиційної української сім’ї, звично порівнюючи становище жінки в українській та російській сім’ях, часто вказували на таку її особливість, як демократизм і рівноправність у взаєминах чоловіка та дружини.

До прикладу, Іван Франко (1856–1916) писав: «Від давніх давен усі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського [українського] народу, признавали, що русини [українці] обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свободніше, аніж їх сусіди. У родині ж жінка займає дуже поважне й почесне становище».

Іноземці, що мандрували в різні часи Україною, спостерігаючи стосунки в українських сім’ях, зазначали, що взаємна любов і взаємоповага подружжя створювали в домашньому господарстві набагато кращий лад і гармонію, аніж влада і послух у росіян. Розглянемо основні сторони подружніх відносин і з’ясуємо, чи такі оцінки стосунків поміж чоловіком та дружиною мають достатні підстави і чи справді становище жінок у сім’ях українців було рівноправним.

Законодавче регулювання подружніх стосунків і структура української сім’ї

Одним з визначальних чинників, що впливають на становище жінки у сім’ї, є структура родини. Серед українців кінця XIX ст. панівним типом сім’ї була так звана мала (нуклеарна) сім’я, що, як правило, складалася з подружньої пари з дітьми, яка жила окремо та вела самостійне господарство. До середини XIX ст. частка таких сімей у селянському середовищі досягла 84 %. Знана дослідниця сімейного побуту слов’ян Олександра Єфименко (1848–1918), порівнюючи статус жінки у великій (патріархальній) та в малій (нуклеарній) сім’ях, зауважила, що в останній є значно менше можливостей для чоловічого деспотизму, а жінка, залишившись сам на сам із чоловіком, може успішніше протистояти його тиску та ефективніше обстоювати власні інтереси, аніж у великій родині. За даними всеросійського перепису населення 1897 р., кількісний склад української сім’ї коливався у межах 5–7 осіб. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім’ї і здебільшого відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів, який доглядав старих до смерті, щоб згодом успадкувати дім і господарство.

Юридично-правове регулювання прав жінок здійснювалося на підставі цивільного законодавства тих країн, до складу яких тоді входили українські землі, — Австро-Угорщини та Російської імперії. Характерною прикметою тогочасного цивільного законодавства обох держав було безумовне визнання чоловіка головою родини. Згідно з цим принципом, саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, передавав дружині своє прізвище та права свого стану, мав вирішальний голос у внутрішньосімейних справах і пріоритетне право опіки та влади над дітьми, був представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами і в суді. Фактично у правовому сенсі дружина була особою підлеглою і другорядною стосовно чоловіка.

Але законодавство обох країн визнавало правосуб’єктність жінок, тобто надавало кожній повнолітній (самотній чи заміжній) жінці реальну можливість безпосередньо звертатись до суду з позовами про порушення майнових прав, завдання особистих моральних збитків чи фізичних ушкоджень. Попри те що існувала ціла низка процесуальних обмежень, умов та застережень щодо участі різних категорій жінок у судочинстві (як свідків, представників третіх осіб тощо), сам факт можливості особисто (а не через посередника) представляти та обстоювати власні інтереси надзвичайно важливий, адже свідчить про визнання жінки суб’єктом цивільно-правових відносин.

Прикметою цивільного законодавства обох імперій є визнання за жінкою права на приватну власність, що позитивно вирізняє становище українських жінок на тлі майнової безправності жіноцтва багатьох країн Європи. Зокрема, дружина зберігала виняткове право власності на весь посаг (придане, віно), який вона отримала при одруженні та принесла в новостворену сім’ю, а також могла набувати нової власності (насамперед рухомої), вже перебуваючи в шлюбі. На особливу увагу заслуговує такий унікальний жіночий майновий звичаєво-правовий інститут, як материзна. Материзною називали майно — рухоме та нерухоме (найчастіше ділянку землі), яке жінка отримала в посаг чи у спадок від матері, що перебувало у неподільній власності жінки (хоч і в спільному користуванні сім’ї) та успадковувалося тільки по жіночій лінії. Попри те що найчастіше жінка не була власницею житла і ґрунту, її матеріальна частка в родинному майні могла бути доволі вагомою (худоба, предмети інтер’єру, прикраси, одяг тощо), що неминуче забезпечувало жінці певний статус і вагу в подружжі.

У селянському середовищі дієвість офіційного (кодифікованого) законодавства була відносною: до суду справа доходила лише у виняткових випадках, тоді як більшість питань цивільно-правового характеру, що поставали в селянській сім’ї (щодо власності, успадкування, одруження, розлучення, опікунства тощо), вирішували в межах властивого для цієї місцевості звичаєвого права. В умовах бездержавності українців чинне законодавство часто не враховувало різних етнічних особливостей традиційного господарювання, землеволодіння і землекористування, народної правосвідомості та ментальності. Через це кодифіковане право селяни часто ігнорували, а спірні питання переважно врегульовували за нормами звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усталених традицією правилах та регламентах майнових і сімейних відносин. Звичаєве право було міцно закорінене у народний світогляд із властивими йому уявленнями про чоловіка, жінку, їхні права і обов’язки та відносини між ними.

Ставлення до одруження та обрання партнера

У традиційній українській культурі одруження вважали необхідною передумовою успішності жінки. Лише заміжня жінка могла повноцінно реалізувати своє життєве покликання, виконуючи ролі дружини, господині та матері, щоб досягти визнання як соціально повноцінна особа. Статус молодиці в традиційній українській культурі був, з одного боку, обов’язковим для кожної жінки, з іншого — престижним, оскільки відкривав доступ до широкого спектра прав і повноважень у сімейній, громадській та звичаєво-обрядовій царинах.

Безшлюбність, натомість, розглядали в народі як соціальну аномалію: до старої діви зазвичай ставилися упереджено, з осудом чи співчуттям, її вважали соціально неповноцінною особою. Такий невизначений статус відтворено у приказках: «Перестояна трава — ні сіно, ні солома, а стара дівка — ні жінка, ні вдова», «Стара дівка, дірявий кожух — то один дух». Оскільки в традиційній українській культурі статус жінки визначався через її стосунок до чоловіка, то за його відсутності жінка випадала зі звичайних соціальних мереж, стаючи