Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 33. Завершальний

Тривожна тиша оповила похмурий ліс. І лише час від часу розносилися серед височезних сосен моторошні звуки стукоту дерева.

То двоє князів, правителів могутніх своїх держав, власноруч розбирали завали хатини відьми. Не було між ними ні голослівних звинувачень, ні тужливих горювань, а лише холодний розрахунок та злагоджена робота.

– Той бери…Вправо…Раз-два, взяли…Спершу верхній витягнемо, потім той, нижній зруб… Обережніше, щоб не завалилося…Там вони були в тій кімнаті…Спершу з того боку розчистимо…

Кожен із них якнайсильніше бажав знайти найпершою свою кохану. А в Гліба ще й за Ярусю боліло серце.

– Вони мали десь сховати малу, – намагався підбадьорити Владислав.

– Чому? Чому зілля не випила котра із наших жінок? Чому дали його Цвітані? – спересердя раптом вигукнув Гліб.

– Бо вона найближчою була до Повелителя. Бо вона знає добре цілительство. Бо, зрештою, треба було приспати його пильність. Це ж обговорювалося сотню разів, Глібе! І ти сам бачив, що лише їй давалося це закляття підкорення темної сили. У них би нічого не вийшло, якби не вдалося хоча б на мить скувати Повелителя. Ти сам бачив, що це спромоглася зробити лише Цвітана. Той план був ретельно продуманий і то було найкраще рішення.

– Так, все так, Владиславе. Але тепер я шукаю під завалами дружину й доньку. І не знаю, чи знайду їх живими, – зітхнув тяжко нахмурений Гліб.

Аж раптом вони почули зойк. Швидко й злагоджено відсунули дерев’яні колоди, під якими чулися зітхання. Кожен із чоловіків сподівалися там побачити свою жінку, але висунулася запилена руда голова.

– Ох, оце мене придавило! – Намагалася вибратися з-під завалів Цвітана. – Мабуть, усе тіло побите. Але ж я відчуваю чиїсь руки поряд. Обережніше, біля мене хтось лежить.

Ледь виповзла нагору відьма, а чоловіки відкидали ті колодки, на які вказала відьма. І враз скувало холодом у грудях Владислава. Він першим побачив геть побіліле й чисте від прокляття лице Лагоди. І лише тонка цівка крові червоніла біля скроні. Він приклав пальці до шиї, припав до серця, слухаючи, чи б’ється.

– Цвітано, поглянь! – вигукнув розпачливо. – Вона ще жива? Вона повинна бути живою!   

– Ох, зачекайте, дайте мені хоч підвестися, – стогнала відьма. – Добре, що усі свої зілля я зберігаю в льоху. Бо в цьому безладі ми б нічого не знайшли.

Цвітана пошкандибала до схованого під порослим мохом погребу, відчинила пошарпані двері й полізла вниз.

Владислав намагався вдихнути життя у свою кохану, давив на серце, прислухався до дихання. Скрушно зітхав повсякчас: «Я любив її й такою. Що мені з того, що вона тепер вродлива. Лише б отямилася… Лише б жила».

Гліб же розсовував палиці, бо помітив поряд край оксамитової сукні своєї  дружини. Зореслава також була непритомною. Він витер її обличчя, обережно витягнув її тіло. Схоже, що рука точно була зламана, на сукні темніла чорними плямами найрідніша кров.

– Ось, цей відвар має збадьорити її. – Піднесла якесь питво до Гліба Цвітана. Провела рукою по обличчю, по шиї непритомної жінки. – Я відчуваю, що вона жива. Влий їй до рота. Вона отямиться.

Владислав же згарячу схопив тіло коханої на руки відніс її під розлоге дерево.

– А от тут буде складніше. – Задумливо мовила Цвітана, підійшовши. – Але вона не померла, життя ледь-ледь жевріє в ній. Проте вона ще жива. Їй також треба випити мій відвар. Чуєш, Владиславе?

Владислав нічого не чув і не бачив навколо. Він стикав в обіймах її тендітне тіло, й навіть скупі чоловічі сльози навернулися на очі.

– Ні-ні, – шепотів тужливо. – Я не зможу пережити втрату кохання ще раз.

Глібові пощастило більше. Зореслава невдовзі опритомніла. Але першим словом, що сказала, було тихе: «Яруся».

– Зараз, кохана, ми знайдемо її.

– Там десь, де були двері.

– Швидше, Цвітано, допоможи!

На щастя, відьма, з якою любив ділити ліжко знищений Повелитель, відчула у собі нову здатність. Вона легким порухом руки змогла підійняти вгору важчезні дерев’яні колоди й без зусиль відшукала під ними маленьку дівчинку.

Обоє батьків миттю схилилися над нею. Зореслав терла ручки, схлипувала й згадувала усі заклинання зцілення, що колись знала. Тим відваром напоїли і малечу. Однак минали хвилини, але ні Яруся, ні Лагода не опритомніли.

Цвітана дістала зі свого льоху всі магічні засоби, котрі мала. Чаклували обидві над маленькою та великою відьмами усіма можливими способами.  

А коли вже багряне надвечір’я спустилося на таємничий ліс і сонце, ховаючи свої промені в шелестливих деревах, сідало за небокрай, дівчинка нарешті отямилася.

– Маленька моя, сонечко моє, – не випускали з обіймів Ярусю радісні батьки. – Дівчинко наша! Ти жива! Нічого не болить. Як ручки, ніжки, голівонька не болить?

Яруся хитала голівкою. Що, мовляв, нічого, дійсно, в неї не болить. Опори так вдало склалися, що двері впали, але не придавили маленьку, а навпаки, стали для неї захистом від верхніх зрубів. 

– Це Дормідонт перетворився у велетенське чудовисько й захистив мене, – радісно повідомила усім дівчинка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍