Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Єва зробила крок вперед, і я побачив, як її рука здригнулася. Вона тримала пістолет так, ніби він був продовженням її волі, і направила його прямо на Барса. Її голос затремтів, але вона не опустила зброю.

— Я хочу знати правду, Барсе, — сказала вона крізь зціплені зуби. — Ти мій батько!

Барс розсміявся. Це був глухий, важкий сміх, який лунав, як грім у кімнаті. Він зробив крок до Єви, і я миттєво напружився, готовий до будь-якого розвитку подій.

— Ти справді думаєш, що можеш погрожувати мені? — запитав він, зупиняючись на відстані витягнутої руки від неї. — Дурна дитина. Навіть якщо б я був твоїм батьком, ти думаєш, це щось змінює?

Єва здригнулася, але пістолет залишився направленим на нього.

— Ти покидьок, — прошепотіла вона, а на її обличчі заграли сльози. — Якщо ти мій батько, чому ти так поводишся? Чому ти покинув мене? Нас! – вона кинула погляд на Машу.

Барс схилив голову, ніби обмірковуючи її слова, а потім його обличчя знову перекосилося в насмішливій гримасі.

— Ти думаєш, що я винен тобі пояснення? Ти мені ніхто, — відрубав він, його голос різав повітря, як ніж. — І ти нічого не отримаєш, окрім болю, якщо продовжиш копати.

Єва опустила голову, і я побачив, як на її щоках блищали сльози. Моя душа розривалася від бажання втрутитися, захистити її, але Барс був непередбачуваним.

У цей момент повітря в кімнаті змінилося. Я відчув, як щось кисле і їдке заповнює легені. Дим. Я миттєво підняв руку до обличчя, намагаючись прикрити ніс і рот, але це не допомагало.

— Що це за чортівня? — вигукнув Шпак, але його голос прозвучав глухо через пелену диму, який ставав густішим.

Єва кашляла, намагаючись дихати, але марно. Її очі сльозилися, а рука з пістолетом опустилася. Барс стояв нерухомо, його обличчя заливала зловісна усмішка.

— Не хочете по-доброму? Буде по-поганому, — сказав він, його голос був останнім, що я почув, перш ніж усе навколо потемніло.

Останнє, що я побачив, — це Єва, яка різко обернулася до мене. Її обличчя було розмитим крізь серпанок диму, але я розрізнив, як вона покликала моє ім’я. Її голос був сповнений відчаю, і ця картина залишилася в моїй свідомості, коли я втратив свідомість, не маючи сили більше боротися з тьмою.

***

Лорд з’явився в таборі, мов блискавка. Його чорна шерсть була розкуйовджена, він важко дихав, висолопивши язика, і його очі палали тривогою. Собака мчав крізь ніч, не звертаючи уваги на патруль, що намагався його зупинити. Лорд перестрибував через намети, лавки, все, що траплялося на його шляху. Вартові лише дивилися йому вслід, а один навіть вилаявся, не розуміючи, що відбувається.

Він добіг до головного намету, де перебував командир. Лорд зупинився перед входом, важко дихаючи, і, не чекаючи запрошення, просунувся всередину.

— Що за чортівня? — рявкнув командир, підводячись зі свого місця. Він був чоловіком середніх років із суворими рисами обличчя, на якому зараз читалася явна розгубленість. — Хто впустив пса в кабінет?

Лорд гаркнув один раз, різко, як постріл. Його поведінка була надто незвичною, щоб не звернути на неї уваги. Він підбіг до командира, схопив зубами край його камуфляжної куртки й смикнув.

— Що це? — Командир нахмурився, але не відштовхнув собаку. Лорд відпустив куртку, потім підняв голову, виючи, і знову почав метушитися, ніби хотів вказати на щось.

Офіцери, які були присутні в наметі, зупинилися в розмовах, обмінюючись здивованими поглядами.

— Це пес Тума, — тихо сказав один із них. — Він не поводився б так без причини.

Командир повільно провів рукою по обличчю, ніби намагаючись збагнути, чи це йому сниться. Його голос, коли він заговорив, звучав глухо, але твердо:

— Що тут відбувається?

Лорд знову схопив край куртки і потягнув, цього разу ще сильніше, ніж раніше. Його очі палали, як у того, хто знає щось жахливе і не може сказати. Командир нахилився до нього, торкнувся його голови, а потім зітхнув.

— Увага всім! — рявкнув він, випрямляючись. — Підняти тривогу! Щось сталося з командою Тума та Роси!

Солдати, які стояли поруч, одразу заворушилися. Їхні обличчя були зосередженими, а руки вже потягнулися до зброї. По табору пронісся крик:

— Тривога! Тривога!

Всі, хто спав, підривалися з місць, хапаючи спорядження. Літні вояки віддавали чіткі накази, а новобранці, хоч і сповнені паніки, швидко вдягали бронежилети та перевіряли свої автомати. У повітрі повисла напруга, мов перед грозою.

Командир швидко обернувся до своїх підлеглих.

— Хто був у найближчому контакті з командою Луки? — запитав він.

— Капітан Шевченко, — відповів хтось. — Він з ними виходив на зв’язок ще кілька годин тому.

Командир стиснув кулаки, його щелепа напружилася.

— Викликайте Шевченка. Ми маємо з’ясувати, що сталося. А ви, — він кивнув на кількох офіцерів, — готуйте транспорт. Ми маємо вирушити негайно.

Лорд гаркнув ще раз, підтверджуючи, що командир прийняв правильне рішення.

Тим часом у таборі продовжувався хаос. Солдати швидко збиралися в групи, перевіряли боєприпаси, вантажилися у броньовані машини. Кожен рух був наповнений рішучістю, але й напругою, що наростала з кожною хвилиною.

— Що з Лордом? — запитав хтось із молодших солдатів, киваючи на пса.

— Він іде з нами, — коротко відповів командир. — Він знає, де шукати.

Лорд стояв поруч із командиром, його погляд залишався спрямованим у темряву, звідки він прибіг. Було зрозуміло, що він хоче повернутися туди якнайшвидше.

— Слухайте всі! — голос командира прогримів над табором. — Ми вирушаємо негайно. Будьте готові до будь-якого розвитку подій. І пам’ятайте: ми йдемо за своїми.

Солдати мовчки кивнули, підтягувавши ремені бронежилетів. Атмосфера була напруженою, але дисципліна та чіткість дій вражали.

Командир ще раз подивився на Лорда, ніби перевіряючи його реакцію, і тихо сказав: