Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Я так боюся, Лука, — зізналася я, закривши очі й притискаючись до нього сильніше.

— Я знаю, — він легенько поцілував мене в скроню. — Але ти не сама. Я поруч.

Ці слова були як бальзам на рану. Я відчула, як напруження потроху почало спадати. Лука обережно відступив, але його руки все ще залишалися на моїх плечах.

— Якщо захочеш, я буду поруч під час вашої розмови, — запропонував він.

— Ти думаєш, він захоче говорити зі мною? — я відчула, як у голосі прозвучала невпевненість.

Лука легенько посміхнувся, і його посмішка була такою щирою, що я мимоволі теж посміхнулася у відповідь.

— Ти — його донька, Єво. Я думаю, він теж хоче цієї розмови.

Ми стояли так кілька хвилин, поки я намагалася зібратися з думками. Потім Лука нахилився й м’яко торкнувся моїх губ своїми. Цей поцілунок був теплим і ніжним, але в ньому відчувалася вся його підтримка.

— Ти сильна, — сказав він, коли ми відсторонилися одне від одного.

Я лише кивнула, стискаючи його руку, і ми пішли далі. Мої думки крутилися навколо того, що чекає нас попереду, але я відчувала, що з таким другом, як Лука, я зможу пройти через усе.

***

Дорога, що вела нас усе далі вглиб лісу, здавалась нескінченною. Навколо панувала майже ідеальна тиша, яку порушувало лише тріскотіння сухих гілок під ногами та важке дихання нашої невеликої групи. Я йшов попереду, намагаючись тримати всіх у полі зору, але думки не давали мені зосередитися. Єва йшла поруч, і я бачив, як її погляд раз у раз віддаляється в якусь невидиму далечінь, де, мабуть, ховалися її тривоги.

— Все буде добре, — тихо сказав я, майже шепотом, але достатньо, щоб вона почула.

Єва кинула на мене короткий погляд, у якому читався сумнів. Вона нічого не відповіла, лише стиснула ремінець своєї сумки, ніби це могло їй допомогти.

Позаду йшли Маша, Шпак і Влад. Їхні голоси були приглушеними, майже несміливими. Маша раз у раз кидала на сестру тривожні погляди, але Єва уникала будь-якого контакту. Я знав, що вона в собі, десь далеко. А ще знав, що я повинен був її підтримати, навіть якщо вона цього не хотіла.

Лорд ішов у самому хвості, уважно прислухаючись до кожного звуку. Його шерсть була трохи скуйовдженою, а в очах світилася пильність. Я кілька разів кидав йому короткі команди, і він підбігав ближче, але знову повертався назад, ніби перевіряючи, чи ніхто нас не переслідує.

Ми йшли так кілька годин, поки ліс не почав змінюватися. Стежка стала ширшою, дерева — рідшими, а попереду замаячіли дивні споруди. Я зупинився, піднявши руку, щоб дати сигнал усім завмерти.

— Що це? — запитала Маша, зупинившись поруч із Євою.

— Табір, — відповів Влад, нахилившись трохи вперед, щоб краще розгледіти.

Я теж придивився. Попереду були високі стіни з грубо обробленого дерева, які оточували невеликий периметр. На воротах виднілися емблеми, які я не міг розгледіти здалеку, але вони виглядали знайомими.

— Це може бути табір Барса, — тихо промовила Єва, і я відчув, як у моїй душі щось стислося.

— Ви впевнені, що хочете зайти туди? — запитав Шпак, обережно стискаючи плечі. — Це може бути пастка.

Єва не відповіла, але її очі наповнилися дивним блиском — чи то рішучістю, чи то страхом. Я нахилився до неї, щоб побачити її обличчя ближче.

— Єво, — прошепотів я, торкаючись її руки. — Якщо це пастка, нам треба бути готовими.

— Я знаю, Лука, — її голос був тихим, але сповненим впевненості. — Але я маю піти.

Я не знав, що сказати. В її очах було щось таке, що змусило мене замовкнути. Натомість я лише кивнув і віддав коротку команду Лорду.

— Лорд, йди назад. Військовий табір. Приведи підкріплення.

Собака подивився на мене, ніби не вірячи своїм вухам, але, побачивши мою серйозність, тихо загарчав і кинувся в бік, звідки ми прийшли.

— Ви серйозно думаєте, що це допоможе? — скептично промовив Влад, але я не відповів.

— Ми повинні бути обережними, — сказав я, переводячи погляд на кожного з них. — Це може бути шанс дізнатися правду, але ризик великий.

Єва стиснула губи, але нічого не сказала. Я відчував, як напруга між нами зростала. Кожен крок вперед здавався ще важчим, але ми йшли.

Нарешті, ми досягли воріт. Вони були високі й міцні, ніби їх збудували для того, щоб тримати зовнішній світ на відстані. Я обережно постукав у двері, і через кілька секунд їх розчинили двоє чоловіків у формі.

— Хто ви такі? — запитав один із них, підозріло дивлячись на нас.

— Ми шукаємо Золотого Барса, — сказала Єва, виходячи вперед. Її голос був упевненим, але я помітив, як вона стиснула кулаки.

Чоловіки переглянулися, і один із них кивнув.

— Заходьте, — сказав він, пропускаючи нас усередину.

Ми пройшли через ворота, і я відчув, як мої м’язи напружилися. Табір виглядав суворим і впорядкованим. Люди у формі рухалися злагоджено, як одна машина, а в центрі стояв великий дерев’яний будинок.

— Барс чекає на вас, — сказав один із чоловіків і повів нас до будинку.

Єва йшла попереду, її постава була прямою, а кроки впевненими, але я бачив, як її плечі трохи тремтіли. Я хотів було сказати щось, щоб її заспокоїти, але не знав, які слова могли б допомогти в такій ситуації.

Нарешті ми зайшли всередину. У кімнаті, освітленій м’яким світлом ламп, сидів чоловік. Його погляд одразу ж зупинився на Єві, і я зрозумів, що це був він — Золотий Барс.

Його очі були темними, як ніч, і в них читалася якась невловима міць. Він підвівся, і я відчув, як повітря в кімнаті стало важчим.

— Ти прийшла, — сказав він, дивлячись прямо на Єву.

— Так, — відповіла вона, її голос звучав тихо, але впевнено. — Мені потрібна правда.

Барс стояв перед нами, як скеля — незворушний, майже презирливий. Його темні очі ковзнули по мені, а потім зупинилися на Єві. Він усміхнувся, і ця усмішка була як виклик.

— Ти прийшла за правдою? — протягнув він, майже насмішливо. — Що ж, це сміливо, але дурно, дівчинко.