Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

але лапідарна й влучна реакція на смерть лівобережного гетьмана сучасника-літописця, котрий записав так: «Забит правильно», мабуть, відображала настрої, що панували з цього приводу в Україні.

Глухівський компроміс 1669-го

Жахлива смерть Івана Брюховецького — як би це блюзнірські не звучало — відкрила перспективу возз'єднання козацької України. На Генеральній раді, куди прибули як правобережні, так і лівобережні козаки, гетьманом обох боків Дніпра проголосили найбільш гідного на той час кандидата — Петра Дорошенка.

Возз'єднання козацької України стало тріумфом політики Дорошенка. Утім, уже в середині липня, довідавшись про вторгнення польських корогв на терени Східного Поділля, гетьман з більшою частиною військ відійшов на Правобережжя, доручивши командування на Лівобережжі наказному гетьману Дем'яну Ігнатовичу. На середину серпня наступ поляків було успішно відбито, але саме в цей час претензії на гетьманську булаву висунув запорозький писар Петро Суховій. Виступ Суховія підтримав кримський хан Аділь Ґерай. Для Дорошенка ситуація ускладнювалася ще й тим, що у другій половині вересня перейшли у наступ російські війська воєводи Григорія Ромодановського. Після того як царський воєвода спалив Ніжин та оволодів Черніговом, в Ігнатовича після кількох місяців безуспішних спроб зупинити наступ не залишалось іншого виходу, як запросити в Москви мир. Наказний присягнув на вірність цареві, а наприкінці грудня на старшинській раді його було проголошено повноправним гетьманом.

Затвердження нових умов договору Війська Запорозького з царем було винесено на Генеральну раду, скликану на початку березня 1669 р. в Глухові. Найбільше суперечок викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, яких за гетьманування Брюховецького ввели майже до всіх великих лівобережних міст. Обґрунтовуючи необхідність такого кроку, старшина наводила численні факти зловживань із боку царських ратних людей, брутального та жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед якими Україна без царських військ залишиться зовсім беззахисна.

Вирішальну роль у дебатах відіграла присутність у Глухові численного російського військового контингенту, введеного туди за наказом царя «для обереганья на Раде». Як написав із цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму «крепко», змушена була щодо більшості суперечливих питань погодитися на поступки царському представникові. Після цього 6 березня Ігнатовича проголосили гетьманом, привели до присяги цареві й обдарували привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою. По тому ухвалили й новий українсько-російський договір, який підтвердив денонсацію Московських статей 1665 р., які викликали різкий спротив української сторони. Новий договір — так звані Глухівські статті — став своєрідним компромісом для обох сторін. У чому ж полягала його компромісна суть? Зокрема, значно зменшився перелік міст, у яких могли перебувати російські залоги, — Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та Остер. Вкрай важливо й те, що відтепер — на відміну від умов, визначених договором 1665 р., — воєвод позбавляли права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату. Було ліквідовано також їхні фіскальні функції в Україні, адже третя стаття Глухівського договору реанімувала у фінансовій сфері стан справ, юридично встановлений угодою 1654-го. Формально всі податки з українського населення збирали на царське ім'я, але робила це місцева українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Війська Запорозького.

У сфері ж зовнішньої політики Москва, відмовившись повертати гетьманові право на незалежні контакти з іноземними правителями (гетьманський уряд вимагав хоча б відповідного права щодо Польщі та Криму), бо через це бувають «многіе ссоры», утім погодилася внести в угоду пункт про обов'язкову участь українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуть українські справи.

У дусі постанов 1659 р. вирішували й питання про особливості гетьманської елекції. Військові Запорозькому забороняли позбавляти гетьмана булави без спеціального дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства була «зрада» українського регіментаря.

Звичайно ж, Глухівський договір не відновив початкові умови, зафіксовані угодою 1654 р. У загальних рисах він лише відтворив умови договору осені 1659-го. І якщо восени 1659 р. такий варіант взаємин видавався козацькій старшині образливим і став підґрунтям для активізації антимосковських настроїв, то на весну 1669-го він здавався коли не привабливим, то принаймні цілком прийнятним.

Османський еялет на землях України в часи правління короля-українця

Наприкінці 1671 р. султан Мехмед IV надіслав Речі Посполитій офіційне оповіщення про початок війни на захист свого скривдженого васала гетьмана Дорошенка та «козацького народу». У середині серпня наступного року більш ніж 100-тисячна османська армія підступили під Кам'янець-Подільський. Незадовго до того, 8 липня, гетьман Дорошенко в битві на Батозькому полі завдав нищівної поразки пропольському гетьману Михайлу Ханенку та коронним корогвам, які його супроводжували. Після цього польські війська поспішно вийшли з теренів Брацлавщини. А ще за деякий час після десятиденної облоги командування залоги Кам'янець-Подільського запросило миру. Коли ж султан відправив армію під командою Каплан-паші, татарські орди на чолі з Селім Ґераєм та козаків Петра Дорошенка на здобуття Львова, деморалізоване керівництво Речі Посполитої запросило в султана миру. Ганебного для шляхетського гонору миру.

Мирну угоду було укладено 18 жовтня в галицькому містечку Бучач (нині Тернопільської обл.). У ній керівництво Речі Посполитої, мало того що брало на себе зобов'язання щороку сплачувати Порті данину в розмірі 22 тисяч червоних золотих (дукатів), так ще й уперше визнало незалежність «Української держави в давніх кордонах». Щоправда, до складу Української держави під протекцією султана мали входити лише Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина), землі ж Західного Поділля безпосередньо включалися до складу Османської імперії.

Демонструючи світу нові межі свого панування, султан Мехмед IV відбув урочистий п'ятничний намаз у соборній мечеті Кам'янця-Подільського, яка ще кількома днями раніше була римо-католицьким кафедральним собором. Після цього падишах призначив до нової провінції кадія (суддю), заснував три доброчинних заклади (вакфи). Колишній очаківський губернатор Галіль-паша був призначений губернатором провінції, яку турки назвали еялетом Каманіча-Подолья. Сім церков було перетворено на мечеті, засновано дві школи і одне медресе. Проведено перепис нерухомості. У місто прибували мобілізовані державою мусульманські переселенці, і їм за переписом роздавалася власність тих міщан, які вирішили кинути місто. Польська та руська знать залишила провінцію, а все населення було оголошено султанськими підданцями — реайя. На Поділлі було організовано чотири санджаки з центрами у Кам'янці, Барі, Язлівці та Меджибожі.

Як злу іронію можно розцінювати той факт, що створення османського еялету на українських землях не лише припало на часи правління короля, у жилах котрого текла й українська кров, а й стало прямим наслідком його бездарного правління. Мова йде про Михайла