Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Відразу відчувається смак смачної їжі,  не те що твої помиї, - ледве помітно посміхнувшись, повідомив він мене.

Ложка з дзвоном випала з моєї руки, у вухах шалено б'ється пульс, і я всім серцем сподіваюся, що це виключно через гнів. Через гнів, через що ще? Не плутай себе, Любаво! Він ворог, який посмів принизити мої страви, мої уміння й таланти. Тварюка, що відправляє на смерть дівчат і жінок на славу їх дурному богу !

Набираю ще одну ложечку плову і цього разу простягаю її до нього сама, ніби годую молодшу сестричку. Монстр дивиться мені в очі, але не поспішає нахилятися назустріч. Засовую йому ложку з пловом до рота, трохи підвівшись зі стільця, а потім відкладаю ложку якомога далі.

- Смачно? - копіюю його роздратовану інтонацію, а потім додаю, коли він ковтає плов. - Я отруїла вашу їжу.

Задоволення, яке я очікувала отримати від своєї маленької брехні, не настає. Він навіть не захлинувся, як я очікувала. Погляду від мене не відривав, і від цього вже шкіра на обличчі свербить.

- Ти сама, немов отрута, - вимовляє він, дивлячись на стіл, що ломлячись від їжі, - отруюєш усе навколо себе.

Перша моя реакція здивувала мене ж: різко почали сльозитися очі, нібито я - маленька Софія, образлива дитина. Змусила себе глузливо фиркнути й відвести погляд убік.

Та що він про мене знає? НІ-ЧО-ГО!!! Того, що я про нього знаю, вистачає, щоб ненавидіти його всім серцем і називати не отрутою, а монстром. За ідеєю ось це все я маю зараз висловити йому, але на ділі вперше в моєму житті від обурення не можу знайти слів. Мене цей факт вразив більше, ніж монстра. Він знову повернув голову в мій бік, і чи то з переляку, чи то зі шкідливості ляпнула дурість.

- Якщо я - отрута, то чому ти досі живий? - з викликом дивлюся йому просто в очі.

Він просто дивиться на мене довгий час, а потім куточки його губ затремтіли, видаючи, що він ледве стримує посмішку. Дивний погляд ковзнув по моєму обличчю, і він усе ж таки посміхнувся. Ні, одна справа ці його ледве помітні посмішки, але ось ця, справжнісінька посмішка, вразила. Чого гріха таїти, монстр і раніше, навіть з понівеченим обличчям, був гарний, його ж посмішка буквально заворожує. У мене аж щоки загорілися, і рот від подиву відкрився. Не красень, звісно, курка після жарки швидше, але який же миленький! Коли мама була жива, і ми жили в дідуся, там був старий пес Сопун із брудною чорною шерстю і шрамами на мосьці від бійок з іншими дворовими собаками. А я все думала, кого мені монстр нагадує - ну один в один блохастий Сопун! Зараз за вухом почухає лапою і все, кошенята в моїх очах набудуть нового конкурента.

- У мене є протиотрута, - промовив монстр холодно й гордовито.

Ох, немов відро колодязної води на голову вилили. Бадьорить! Кошенята, ви тепер точно поза конкуренцією. Не встигла я запитати, про що він, як головнокомандувач піднявся і шикнув своєю мовою. Так, стояти! Чому я уві сні розуміла, що він говорить, а зараз не розумію?! Куди подівся мій персональний внутрішньочерепний перекладач?

Двері до кімнати відчинилися, і зайшла ледвіжка в розфарбованій синій сукні, низько вклоняючись, спочатку монстрові, а потім чомусь мені. Від несподіванки та через виховання я встала з-за столу і теж злегка схилила голову. Коли вона і я все ж розігнулися, вкотре відчула свою ущербність. Красуня, такими малюють ледвіжок наші чоловіки: осина талія, мініатюрне тіло, довге чорне волосся, розкосі очі, акуратний носик, обличчя у формі сердечка і пухкі губи кольору стиглої малини. Диво як гарна! Чи є тут хоч хтось, дивлячись на кого, я не буду відчувати заздрості з приводу зовнішності? Чому в моєму селі всі нормальні були, а тут одні красені?! Стоп, є ж ще монстр. Скосила на нього погляд, очікуючи, що пояснить хоч щось. Монстр, імовірно, вирішив, що з нього вистачить отрути на сьогодні, і спокійнісінько опустився в крісло, з якого я щойно піднялася. Вилочку правильну за етикетом узяв і давай їжу з апетитом їсти. Та щоб він так мою їжу їв! За вуха ж не відтягнеш! Злісно втупилася на монстра, відчуваючи дискомфорт від того, що стою зовсім близько поруч зі стільцем. Тим часом миловидна ледвіжка, взагалі незрозуміло яким чином пересуваючись у такій-от сукні, підійшла до столу, але зупинилася на шанобливій відстані, скромно потупивши погляд.

- Смачного, Хан Артал, - промовила з такою повагою, що з'їдена мною їжа ледь назад не попросилася.

Хан? Що означає Хан? Щось знайоме... Точно, так само королів називають у Ледвізі! Стоп, якщо вона назвала його ханом, а це місце чимось скидається на замок хана, то... Ледвіга захоплена, моя Анталта на черзі. Голова запаморочилася, довелося схопитися за спинку стільця, щоб не впасти. Упс, це була не спинка стільця, а плече монстра. Прибираю руку після того, як удаю, що пилинку звідти змахувала. На відміну від нічого не значущої балаканини красуні, на мою помилку монстр одразу увагу звернув і запитально підняв брову.

- Хатун, - звернулася незрозуміло до кого дівчина, і, мені здалося, я впізнала її голос, - Вам сподобалася сукня, що я обрала для Вас?

Нервово глянула донизу, якось не до розкішного одягу мені було, тут живою б залишитися. Трохи натягнуто киваю, намагаючись приховати своє невдоволення взуттям, яке більше на капці схоже. Сама незнайомка в таких самих капцях, але не так багато розшитих. Щось на служницю не схожа, хто вона? Може вона мене катуватиме? Хоча навряд чи, я її з одного удару зламаю, якщо, звісно, монстр дозволить. Чому вона мені вже не подобається? Он які погляди на монстра з-під довгих вій кидає.