Вероніка Суховська (Shannon) - З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)

Розділ 36

— Вона така сама! — захоплено вимовила Мірта й заплескала у долоні. 

— Що, в біса, трапилось?! — гнівно спитав Марелій, не знаходячи сил на здивування від зустрічі з іще одним братом, котрого він вважав давно вже мертвим. Одного лише погляду на дівчину поряд із ним було достатньо, аби зрозуміти — з ним трапилось те саме, що і з Еріком. 

— Чому ти її відпустив? — здивувався Грег. Вони з Еріком стільки пильнували цю дівчину, а він просто взяв і… навіть не відпустив, фактично впустив її та дав втекти.

Марелій здивовано дивився на руку, що ще хвилину тому торкалась шкіри відьми.

Помітивши цей погляд, Джост знайшов лазнику:

— Я допоможу, а ви вислухаєте.

Ніхто не встиг відповісти, та головне, що чоловік встиг поставити правильне запитання, й, викинувши руку вперед, схопився за щось невидиме.

— Ай! — вигукнув тонкий жіночий голос. 

Мірта дивилась на компаньйона із захватом, коли той потягнув руку до себе й ніби обійняв щось невидиме. Марелій кинувся до них, та Джост зробив крок назад, тягнучи за собою невидиму чужим очам відьму.

— Послухай, — твердо сказав чоловік.

Очі б його не бачили половини цих людей. “Братів”. Заходячи у приміщення, він, як і Мірта, очікував що вони віднайдуть справжній скарб  — аж кількох людей із магічними здібностями. Прикро, та… Вони мали працювати з тим, що є. На мить чоловік спіймав на собі погляд Еріка. Повний розгубленості й… Співчуття, здивування? Розбиратись було ніколи. Марелій завмер і кивнув, готовий слухати. 

— Джосте, ми можемо… — прошепотіла Мірта, та чоловік, ігноруючи її, тихо сказав:

— Ти не можеш її вбити…

— Можу, — впевнено перервав його Марелій. Рука Джоста стиснулась сильніше, та, почувши їдке шипіння, він згадав, що дівчина тут ні до чого.

— Не можеш. Ти помітив, як вона зникла?

В очах Марелія зʼявилось щире непорозуміння, тоді як Ерік позаду нього зрозумів.

— Марелію, він правий. Вона використала кров, аби стати невидимою.

— І що? 

— Хто у нас ще використовує кров? — мʼяко запитав Ерік. 

Погляд, що щойно був сповнений гніву й злості, став просто… розгубленим. Побачивши це, Ерік невпевнено глянув на Джоста. 

— То вовчиця твоя? — запитав Джост, поглянувши на свого “брата”. Той повільно кивнув, і чоловік помітив, як рудоволоса дівчина повільно відступила за спину Еріка. — А його пару ще не знайшли? — запитав знову, кивнувши у сторону Грега. Хлопець здивовано вказав на себе, а Ерік хитнув головою.

— Він не змінений. І не маг.

Джост ще раз поглянув на хлопця, тепер уважніше. Що звичайна людина забула в такій компанії? 

Дівчина в його обіймах поступово стала видимою. Вона вчепилась нігтями у руку Джоста, намагаючись вибратись. Заплакане обличчя лише підкреслювало колір її очей, зелених, що зараз немов сяяли від нещодавно використаної магії та сліз. Її тіло тремтіло від злості й страху. Цей чоловік спіймав її, наче бачив, де саме вона стояла. Марелій поглянув на неї й прочистив горло, не впевнений, що саме має робити. Жага прибити відьму не вщухала, але… Він відчув дивні зміни. Сандерса не було. Замість картинки із Рієссом, що завжди знаходила собі місце десь у його думках, Марелій тепер бачив цю саму кімнату. Чоловік зробив крок до неї, та дівчина, відштовхнувшись від підлоги, врізала йому ногою. Він замер, здивований. 

А потім посміхнувся.

— Не знаю, чи врятувала тебе доля, чи наказала за всі твої гріхи.

 “Або мене — за мої”, — подумки додав він. 

Джост повільно опустив руки, однак відьма не зробила ні кроку. Прямо — в лапи капітана. В сторону — до “нареченого”, в іншу — до Еріка і його рудоволосої подружки. Двоє новеньких у цій кімнаті симпатизували дівчині найбільше. 

— Не знаю, що зробила ця дівчинка… — почала було Мірта, та Марелій швидко перебив її:

— Достатньо.

— … та ми тут, аби зробити пропозицію. — Терпляче закінчила вона. 

Всі мовчали, не рухаючись, тож дівчина взяла на себе сміливість продовжити:

— Я Мірта. Ясновидиця, як і Джост, — на мить її голос надломився. Дипломатія не була сильною стороною Мірти, та вона мусила зробити хоч щось доти, доки вся ця зустріч не пішла коту під хвіст. Відьма притулилась спиною до Джоста, не помічаючи, що той її відпустив. Марелій все ще дивиться на неї, ніби будь-якої миті накинеться й зʼїсть, як кіт пташку. І вважаючи на те, що Джост не відводив погляду саме від нього, Мірта усвідомила, що він також вважає Марелія найбільшою загрозою у цій кімнаті. Вона повільно перевила погляд на руденьку дівчину, чиє обличчя виглядало з-за плеча Еріка. Хлопець навпроти них, здається, був шокований найменше, та Мірта на нього не зважала.

— Ми… У мене було видіння, я бачила тебе, — вона вказала пальцем на руду дівчину. — Твоє прізвище Алістер, чи не так?

Від її погляду не приховалось те, як Ерік повільно відвів назад руку, ховаючи дівчинку за своєю спиною. Мірта продовжила:

— Нам довелось вдертись до одного надзвичайно безпечного місця у Механікосі, аби дізнатись про це, — невпевнено посміхнулась, та всі інші обличчя залишались ледь не камʼяними. — Щодо пропозиції… Ми б хотіли запропонувати прихисток. Для таких, як ми. Змінених і людей зі здібностями від народження. Ми… Є… Є шанс, що… Що можливо, магія зробила це не просто так? — короткий смішок. Вона продовжила, звертаючись в першу чергу саме до дівчини, що привела їх сюди. — Тобто, подивіться на себе. Він захищає тебе, хоча він із країни, що напала на твою. Ти даєш йому захистити себе. Я… Я з Міракорія, а Джост… Він був із ними в Центрі, тож, думаю, очевидно, так?.. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍