Олег Євгенович Авраменко - Заборонені чари

Природа не стоїть на місці, і людина, яка вона є, ще не вінець її творіння. Якось еволюція здійснила черговий стрибок і породила людей, спроможних керувати фундаментальними силами світобудови. Цих людей у народі називали чаклунами, їх не любили й боялись, а церква та владоможці вбачали в них загрозу своєму пануванню.
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, які називали себе Послідовниками. Вони вважали, що ніхто не повинен володіти такою величезною могутністю, тому поставили собі за мету викорінити чари серед людей. Послідовники були майже всесильні, і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими хисту своїх пращурів, поступово в маґію перестали вірити, і з життя вона перебралася на сторінки художніх книжок. Послідовники святкували перемогу…
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)

Олег Авраменко
ЗАБОРОНЕНІ ЧАРИ
Фантастичний роман

Від автора

Пропонований текст не є просто українським перекладом роману „Конноры и Хранители“, а має від нього істотні відмінності.

Так склалося, що ще від часу свого написання цей роман існував у двох різних варіантах. Практично останньої миті, коли чорновик книги майже був готовий, у мене виникли побоювання, що жоден видавець фантастичної літератури не візьметься публікувати її в такому вигляді. Тому, наступивши на горло власній пісні, я вніс певні корективи в стосунки героїв, переписав цілу низку фраґментів і навіть вилучив із тексту кілька епізодів. Саме цей варіант потрапив у мережеві бібліотеки, а згодом його було видано на папері.

У подальшому я неодноразово повертався до найпершого варіанту роману, який вважав набагато ціліснішим за змістом та емоційно насиченішим, і щиро шкодував, що він так і залишився в чорновику. А коли врешті я вирішив зробити українську версію, то без найменших вагань узяв за основу початковий сюжет — бо в ньому мої герої саме такі, якими я їх завжди уявляв.

Працюючи над українським текстом, я не обмежився лише відновленням сюжетних ліній у їх первісному вигляді, а також ґрунтовно переробив увесь роман — відшліфував діалоґи, усунув деякі змістові суперечності, додав певні деталі, здебільшого пов’язані з маґічним побутом (але не тільки з ним), виразніше окреслив характери героїв і майже заново переписав деякі сцени, щоб узгодити пізніші чистові доробки з початковим сюжетом. Тому, з огляду на все вищенаведене, настійливо рекомендую до прочитання саме українську версію.

Пролоґ
Куратори

— Вітаю вас, Старший Кураторе. Перепрошую за несподіваний візит о цій пізній порі, але справа нагальна.

— Добрий вечір, Ґордоне. Проходьте, сідайте. З вашого вигляду можу припустити, що це стосується МакКоїв. Ніщо інше не здатне викликати у вас такого занепокоєння. Виникли якісь проблеми з вашою підопічною?

— І так, і ні, Старший. З моєю підопічною все гаразд. Якщо, звісно, не зважати на сам факт її існування… Втім, ви знаєте мою думку з цього приводу.

— Атож, знаю. І загалом згоден з вами. Проте ми обоє чудово розуміємо, що ваша позиція неприйнятна. Навіть у минулі часи, коли МакКої становили серйозну загрозу, тодішні Послідовники не наважилися на їх цілковите винищення.

— А даремно. Якби вони не побоялися забруднити руки, нам не довелося б зараз платити за наслідки такої поблажливості.

— Мені здається, ви надто драматизуєте ситуацію, Ґордоне. Кілька рецидивів за останні двісті років…

— Я не про це, Старший… даруйте, що уриваю вас. Ви щось чули про Конора МакКоя?

— Про котрого з них? У наших хроніках згадується кілька людей з таким ім’ям.

— Ідеться про єдиного сина Брюса Дункана МакКоя, барона Норвіка.

— Щось таке пригадую. Але дуже непевно. Це якoсь пов’язано із Забороною?

— Так, Старший. Згідно з нашими записами, Конор МакКой помер 12 листопада 1436 року, у тридцятидворічному віці. Вірніше, загинув при спробі подолати Заборону, прикликавши Вищі Сили. Його спотворене тіло знайшли біля родинного порталу в Норвіку. Так, принаймні, мовиться в хроніках.

— А ви гадаєте, що все було інакше?

— Боюся, це не просто здогад, а радше підкріплена фактами версія.

— І в чому ж вона полягає?

— Старий Брюс МакКой здійснив підміну, видавши чийсь інший труп, найпевніше, якогось волоцюги, за синове тіло.

— А що сталося з Конором?

— Конор МакКой залишився живим. Він зміг подолати Заборону, відкрив портал і втік. Сховався від нас.

— Гмм… І куди ж він міг утекти? Де міг сховатися від нас?

— В іншому світі. Там, де не діяла Заборона і де Конор міг продовжити свій рід на загибель нам і всьому людству.

На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Врешті Старший Куратор сказав:

— Це дуже серйозне твердження, Ґордоне. Щиро сподіваюся, що у вас просто розбурхалася уява.

— На жаль, це не так, Старший. На мій превеликий жаль…

Розділ 1
Князь із роду Конорів

На чотирнадцятому році безперервної аґонії старий імператор нарешті помер.

Михайло II правив Західним Краєм мало не двадцять років і більшу частину свого врядування був прикутий до ліжка. Попервах, коли імператор тільки захворів, ніхто не сумнівався що невдовзі він віддасть чортові душу, і його ймовірні наступники вже подумки приміряли на себе корону, завзято інтриґуючи один проти одного. Однак старий уперто чіплявся за життя і ніяк не хотів помирати. Достойники Імперії, що прибули до столиці для обрання нового імператора, після двох місяців марного чекання й безплідної підкилимної боротьби мусили роз’їхатися, спіймавши облизня. Потім вони ще тричі з’їжджалися до Златовара при кожній новій звістці про різке погіршення імператорового здоров’я — і щоразу старий Михайло пошивав їх у дурні. Навіть цього, найостаннішого разу, він примудрився підкласти могутнім князям велику свиню, оскільки помер, так би мовити, без попередження — просто увечері заснув, а на ранок не прокинувся.

Спеціальні кур’єри лише покидали Златовар, щоб донести в усі кінці велетенської держави цю довгоочікувану скорботну новину, а Стеніслав, чи простіше Стен, чотирнадцятий князь Мишковицький, земельний воєвода Галосагу, хоч і перебував майже за тисячу миль на південний захід від столиці, вже знав про смерть імператора. Також він знав, що цей факт приховували аж до полудня, а коли чутки стали просочуватися з палацу до міста, по всьому імператорському домену почалося безпрецедентне за своїм розмахом полювання на голубів. Головною ціллю, звісно, були поштові голуби, проте розосереджені довкола столиці та найближчих поселень лучники й арбалетники