Вероніка Суховська (Shannon) - З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)

Та фрукт застряг у горлі, щойно у дверях у кімнату виросла фігура. Вона відкашлялась, повільно піднімаючи погляд з високих чобіт на темні штани, потім — на шикарний чорний корсет, котрий, мабуть, коштував стільки ж, скільки її улюблений темно-зелений балахон. 

Не було потреби підіймати очі ще вище. Лише одній так вишукано вдягненій людині вона перейшла дорогу. Яблуко впало з її рук й дівчина метнулась до вікна, та чоловік поряд перехопив її. Вона щосили тряхнула рукою. Ні, ні. Тільки не це. Вона може померти тисячею способів, але в жодному з них не має бути його. Капітана. Вирвавшись з хватки, дівчина тільки й встигнула пискнути, як тут на комірці її сорочки стиснулись міцні руки. Ноги її відірвались від підлоги.

Чорні мов вугілля очі дивились на неї з такою люттю, котру дівчина відчувала у собі. За те, що почала це. За те, що вчинила так необдумано, вирішила, що вона! Ха-ха, вона здатна вбити самого капітана. За те, що вирішивши, таки не спалила його. Як могла сподіватись, що він облишить її? Що не переверне тут все, аби помститися? Чому тільки вирішила, що, як він вже поїхав, більше не цікава йому?

Вчепившись долонями в рукава його піджака, дівчина плюнула в нього. Його перемога не виглядатиме такою вже блискучою. 

— Я вбʼю тебе, — пообіцяв він, та тут щось змусило його обернутись. 

Народу в кімнаті побільшало. Руда дівчина, яку вона вже бачила у цій компанії, стояла поряд із чоловіком, що охороняв її останні години. Однак… 

У дверях стояли двоє. Високий чоловік в коричневому плащі. Гарно вдягнений, немов якийсь багатій, та його поза видавала в ньому одного із них — звичайних людей. Не рахуючи капітана, звісно. Чоловік застиг на порозі, здивовано роздивляючись присутніх. Маленька тендітна дівчина поряд із ним виглядала ніби дитина. Заввишки не вище півтора метра, вона, однак трималась як сила,  з якою варто було б рахуватись. Її широка посмішка до ситуації взагалі не пасувала. 

Хтось вилаявся, і, як не дивно, це була не дівчина в лапах капітана.

— Джост?

— Ерік, Марелій? 

— Охрініти… — мовив капітан, знов дивлячись не неї. Ким би не були ці двоє — вони вразили чоловіка недостатньо, аби він забув про свою здобич. 

— Не роби цього, Марелію! — крикнув хтось у ту саму мить, як капітан схопив її рукою за шию. 

Щось трапилось у ту мить. Він здивовано відпустив дівчину і та, щойно опинившись на ногах, нахилилась. Капітан завжди мав при собі ножі. Й, ковзнувши лезом по своїй руці, дівчина хрипло вигукнула:

— Ховай. 

У кімнаті залишилось шестеро.