Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

піти в обхід, — пояснив Мартін. — Найліпше спершу спакуватися, завантажити речі в авто, а вже звідти рушити стежкою нагору.

Улов був менший, ніж напередодні. Доки неводи просихали на сонці, вони почистили й посолили рибу. Потім спакували наплічники, прибрали, позамітали й вийшли з хати.

Вістінґові вже хотілося додому. Його муляла думка запропонувати Мартінові скасувати сходження, але ж він ще не досяг поставленої мети. Похід на гору давав додаткову можливість щось таки витягнути з Мартіна Гауґена.

Важке відро з соленою рибою відтягувало руки, дуже незручно було його тягти вдвох зарослою лісовою стежкою. Чоловіки час до часу міняли руки, та за кілька сотень метрів Вістінґ поставив відро долі, знайшов грубий патик, на який і повісили свою ношу. Потім поклали патик на плечі — так було зручніше спускатися вузькою стежкою. Мартін йшов першим. Вістінґ не зводив погляду з його потилиці. У найближчі двадцять чотири години Мартіна заарештують, подумав він. Відбитки пальців на листах викрадачів і знайдене тіло Надії Кроґ — достатні підстави, щоб висунути йому звинувачення. Добрий адвокат перекладатиме відповідальність на Катаріну, яка залишила вказівку, де шукати тіло Надії. Адвокат навіть може наполягати, що Мартін хоч і знав про злочин дружини, співучасником не був, бо знати й брати співучасть — це різні речі.

Два дні в літньому будиночку дивно вплинули на Вістінґа. Брехлива гра щось поробила з його самооцінкою. За всі роки в поліції він намагався бути однаково чесним, щирим і безкомпромісним у стосунку і до колег, і злочинців. Маніпулятивна поведінка щодо Мартіна гризла його сумління, і він радів, що ця вилазка в гори скоро закінчиться.

Коли вони дійшли до авта, Мартін поставив відро з рибою в кузов пікапа, закріпив його стропами, щоб не перевернулося під час нерівної їзди, і накрив брезентом.

Вістінґові не йшли з голови думки про Надію Кроґ. — У тебе завжди був цей пікап? — запитав він. Мартін підняв відкидний борт кузова.

— Так, він дуже практичний. Можна завантажити всім, чим хочеш. Підлітком я мав два кросові мотоцикли — займався мотокросом. Поклав у кузов — і спокій голові. Зручніше, ніж тягати за собою причіп.

— В аварії потрапляв?

— Та як без цього? У двадцять років зламав ключицю і після тієї травми покинув мотоспорт.

— Я мав на увазі автомобільні аварії, — Вістінґ обійшов пікап збоку. — Хоч такі авта солідні, але й з ними всяке буває.

— Була одна, після тридцяти шестирічного еолійського досвіду, — усміхнувся Мартін.

— А в мене було дві, — зізнався Вістінґ. — Одного разу за кермом поліційного авта, коли виїжджав на підкріплення, а другого разу — на маленькій «фієсті». Розтрощив її ущент. Відтоді їжджу лише на «вольво». Той витримає все!

— Мій — теж! — запевнив Мартін, киваючи на пікап.

— Обидва рази я був винен в аварії, — вів далі Вістінґ і розповів, як поліцейським автомобілем зіткнувся з іншим автом на дорожньому колі і як влетів на «фієсті» в авто попереду.

— І в мене таке було. В’їхав ззаду у вантажівку, — сказав Мартін.

— Давно це було?

Мартін рушив стежкою.

— Так, ще до зникнення Катаріни.

Одна думка зринула в голові Вістінґа, коли він зробив кілька перших кроків ледь примітною стежкою. З кожним кроком та думка ставала зримішою і врешті визріла до розуміння, у який спосіб Мартін Гауґен забезпечив собі алібі.

Вістінґ намагався подумки реконструювати факти, зафіксовані в матеріалах «справи Катаріни». Остання телефонна розмова з дружиною якось не вписувалася у свідчення Мартіна. Вона тривала вісім хвилин і сімнадцять секунд, але Мартін так і не зумів до пуття пояснити, про що вони балакали: те і се, як минув день, потім попрощалися «на добраніч». Вісім хвилин — це доволі довга телефонна розмова. З огляду на нові факти, під час неї могло йтися про те, що Катаріну замучило нечисте сумління, і вона хотіла піти з чистосердечним зізнанням у поліцію. Таке важко обговорювати телефоном, тож Катаріна могла взяти мотоцикл і поїхати на будову, до Мартіна. Вони могли умовитися про зустріч на півдорозі, або ж Катаріна їхала всю ніч. Зустрілися в певному місці, і, можливо, там спрацювали, як Мартін це називав, первісні інстинкти, які не піддавалися контролю. Він вдався до агресії. Потім сховав тіло, як раніше вони вдвох сховали тіло Надії Кроґ, поклав мотоцикл у кузов пікапа й поставив його в гараж, коли повернувся додому.

Просте й дуже ймовірне пояснення. І це був саме той випадок, про який вчора ввечері говорив Мартін — лише Вістінґ поки що не бачив взаємозв’язку в подіях.

Вістінґ зашпортався за схований в опалому брунатному листі корінь, проте втримався на ногах. Видно, що стежкою ходили рідко. По обидва боки буяли хащі, весь час доводилося пригинати голову під навислими гілками. Подекуди вони обходили повалені дерева. За кілька кілометрів Мартін і Вістінґ дійшли до роздоріжжя. Нова стежка була ще вужчою і ледве виднілася. Вістінґ відчував, як калатало серце й змокріла спина.

Біля одного високого дуба стежку перетинав струмок. Мартін зупинився, набрав у пригорщі води й напився. Вістінґ теж попив води, і вони рушили далі.

Дорога до вершини зайняла годину, як і передбачав Мартін. Вони підійшли до самого краю урвища, щоб ліпше бачити навколишню панораму. Вістінґ спробував зорієнтуватися на місцевості. Налітав вітер і лопотів штанинами. Вістінґ бачив заплаву озера, де вони рибалили, удалині ледь виднілася темна на тлі світлого неба смужка моря. А навкруги на всі боки простиралися ліси.

— Он там міст Ґренланнсбрюа, — Мартін показав на схід.

Вістінґ бачив дві високі опори, які шпилями стирчали вгору.

— Ти його теж будував? — запитав він.

— Не міст, а тунель на північному боці.

Вістінґ підібрав з землі камінець і кинув униз, трохи нахилився над краєм прірви, щоб побачити, де він упаде на скелястому схилі.

— Уперше мене привів сюди мій дід, — озвався за спиною Мартін.

Вістінґ не обертався.

— Він розповідав, що колись це було жертовним місцем роду. Вікінги приводили на гору своїх старців, які стали тягарем для спільноти, або невиліковно хворих чи скалічених родичів, і ті кидалися униз, жертвуючи собою.

Мартін став поруч з Вістінґом.

— Мабуть, він усе просто вигадав. Тут ніколи не жили вікінги. Але, пригадую, яке приголомшливе враження справила на мене та історія. Мені тоді виповнилося п’ять-шість років, легко налякати такого хлопчака. Потім мучився від нічних кошмарів. Я не міг повірити, як можна добровільно, більш чи менш добровільно, кинутися у прірву.

Вістінґ знову зазирнув через край.

— Існують і кращі способи покінчити з життям, — завважив