Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

Старший з двох техніків підвів голову.

— Пролом черепа, — сказав він, доки інший фотографував пошкодження.

— Це стало причиною смерті?

— Можна буде сказати після детального обстеження у нас, у морзі, — технік волів утриматися від дочасних висновків.

Криміналісти відклали череп і взялися за решту скелета. Увесь одяг, напевно, зітлів. Скидалося на те, що вцілів лише пасок з іржавою пряжкою.

Старший криміналіст взяв щось біля тазових кісток і поклав у коричневий паперовий мішечок. Ліне стало цікаво, чи це не якась річ з кишені Надіїних штанів. Вона збільшила зображення на дисплеї камери й побачила рештки замка-блискавки.

Перш ніж почати збирати докупи кістки, криміналісти відклали сережку й перстень. Кістки сортували, починаючи з кистей рук. Усі дрібні кісточки лівої руки склали до окремої торбинки, позначили й відклали. Потім так само запакували рештки лівої ноги.

— Маю те, що хотів, — сказав Даніель до Ліне. — Нам однаково не судилося опублікувати відео тлінних рештків, тож мені більше нічого тут робити. Я — в готель, редагуватиму. А ти що?

— Трохи ще залишуся.

— Завтра теж буде довгий день. Мусимо підготувати новий подкаст.

Ліне кивнула, вийняла диктофон, щоб перевірити, наскільки ще вистачить батареї. Скоро доведеться заряджати.

— Треба ще раз поговорити з її хлопцем. Деталі справи тепер змінилися, — сказала Ліне.

Вона провела Даніеля до авта, дорогою вони домовилися про завтрашню зустріч.

Над’їхав патрульний автомобіль з кавою в термосах і намащеними булочками. Адріан Стіллер покликав Ліне. Вона налила собі кави й знову подалася до робочого намету.

Криміналісти далі не просунулися, стояли з правого боку того, що зосталося від скелета, і радилися.

Адріан Стіллер відгорнув стулки намету, зайшов досередини з пляшкою води в руці.

— Нагорі кава приїхала, — повідомив він, але помітив, що техніки на дні ями чимось дуже заклопотані.

— Що у вас?

Старший криміналіст підвів голову.

— Вона має численні переломи руки, стегнової та гомілкової кісток.

— І черепну травму, — додав його колега.

— Що це нам дає?

Старший криміналіст, здавалося, опирається й не хоче казати нічого конкретного.

— Пошкодження дуже нагадують травми від наїзду, — нарешті промовив він.

— Від наїзду? — перепитав Стіллер.

— Ну, це найперше, що можна припустити, якщо вже вона лежала у придорожньому рові.

— Тоді тут не було ніякої дороги, — втрутилася Ліне. — Її щойно починали будувати.

Криміналіст стенув плечима.

— У кожному разі, такі травми я бачив лише після дорожніх нещасних випадків.

Стіллер перевів погляд на Ліне.

— Цього не оприлюднюйте, доки не дам згоди, — попросив він.

Ліне кивнула.

Після перерви на каву решту кісток посортували, спакували й підняли нагору. Потім криміналісти взялися просіювати шар землі на тому місці, де лежав скелет. Вони зосередилися на узголів’ї, і Ліне припустила, що шукали другу сережку. Час до часу вони уривали пошуки й вибирали щось з решета й викидали камінці, які не просівалися через вічка. Згодом вони таки знайшли другу сережку, але просівати ґрунт не припиняли. Іноді деякі знахідки їх зацікавлювали, але вони були такі дрібні, що Ліне не могла їх розгледіти. Раптом її осяяв здогад, що то, певно, були зуби. Вона прокрутила назад відзняті фото, доки дійшла до знімків черепа. Ні, щелепи цілі, усі зуби начеб на місці.

— Що ви шукаєте? — не втрималась Ліне.

Старший криміналіст глянув на Стіллера, мовби питаючи, чи можна відповідати.

— Фрагменти скла, — сказав він після схвального кивка Стіллера.

Ліне зрозуміла. Техніки шукали підтвердження своїй гіпотезі, що Надію Кроґ на смерть збило авто, тобто дрібні скалки скла, які могли застрягнути в одязі або волоссі.

— Знайшли? — запитала вона.

Технік кивнув і продовжив пошуки.

Минула шоста година ранку. Від шаленої напруги Ліне втомилася. Нічого сенсаційного вже можна було тут не сподіватися, однак, Ліне відчувала, що не варто полишати місце розколу, доки не закінчаться усі роботи.

Вона сіла у своє авто, увімкнула двигун, щоб трохи зігрітися. Її розморило, вона сонно кліпала очима і, зрештою, заснула.

Різко прокинулася від того, що хтось стукав у бокове вікно. То був Адріан Стіллер. Годинник на панелі приладів показував 07.38.

Коли вона опустила шибку, у салон увірвалося гостре, холодне повітря.

— Ми вже закінчуємо, — сказав Стіллер. — Автостраду відкриють, щойно попакуємося.

Ліне глянула в бік намету, де вночі працювали кримінальні техніки. Один з поліцейських почав згортати навколо нього огороджувальну стрічку.

— Намет ще поки залишається, хоча тут більше нічого робити, окрім як загорнути яму.

— Що тепер?

— Спробуємо трохи поспати.

Ліне подумала, що в Стіллера такий вигляд, що поспати йому аж ніяк не завадило б. Більше, ніж будь-кому іншому. Але не була певна, чи він, справді, захоче перервати розслідування на сон.

— А потім?

— Потім все проаналізуємо в лабораторних умовах і підіб’ємо підсумки. Однаково нічого кардинального не відбуватиметься до повернення з гір вашого батька.

75

Мартін Гауґен встав першим. Вістінґ лежав у ліжку й чув, як він розпалює грубку. Ліжко під ним скрипнуло, коли він потягнувся по телефон у кишені куртки на стільці. Увімкнув. Батарея ще не розрядилася. Три відсотки.

Повідомлення від «Ліне»: «Ми знайшли те, що шукали».

Не встиг Вістінґ прочитати коротку смс-ку, як наступна посунула на дисплеї першу: «Схоже, що нашу подругу збило авто».

Повідомлення були надіслані о 03.32 і 05.40, відповідно. Колеги вже не попереджували важливих новин прогнозами погоди, а самі смс-ки хоч і написані кодом, нікого не змогли б обдурити.

Вістінґ послав «знак запитання», даючи зрозуміти, що хоче більше інформації. Нільс Гаммер ще не спав. Відповідь прийшла відразу: «Переломи рук, ніг і основи черепа. Начеб наїзд».

За стіною Мартін Гауґен бряжчав кавником.

«Нещасний випадок», — подумав Вістінґ.

То про це намагався розповісти вчора ввечері Мартін, коли вони розмовляли про справедливість і заслужену кару?

«Яке авто мав тоді МГ» — написав Вістінґ, добре знаючи, що зайве інструктувати колег і радити, які кроки в розслідуванні їм треба зробити. «Запитайте сусіда, Стайнара Вассвіка, чи авто мало пошкодження», — дописав він, натиснув «послати», і дисплей став чорним. Батарея розрядилася.

Вістінґ витягнув ноги зі спального мішка й сів на ліжку. У кімнаті було холодно. Він одягнув сорочку й штани і аж потім налив води для вмивання в миску під вікном.

Коли вийшов на кухню, кава вже зготувалася.

— Незручні ті ліжка, — зустрів його Мартін.

Вістінґ покрутив шиєю, погойдав головою, щоб розрухатися.

— Одну чи дві ночі можна потерпіти, — усміхнувся він, беручи горня з кавою.

Після сніданку чоловіки вибрали з озера неводи. З човна було видно гору Айкедокктоппен з невеликим плато на вершині, яке стрімко уривалося над озером.

— Нам доведеться