Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

традицію, яка пустила таке глибоке коріння в народі й яку так підло воскресили до життя німецькі фашисти. Він вибрав собі дев'ять найрозповсюдженіших синонімів і позначив їх цифрами. «Бідна, стара жінка» — під цифрою «5», «Маленька чорна троянда» — 8 і так далі. Якщо у своїй передачі він замість слова «Ірландія» казав «Бідна, стара жінка», то це означало, з п'ятих букв кожного нового речення можна скласти текст з відповідним змістом.

Хоч ця система нібито надзвичайно проста, однак О'Дейвен мав з нею чимало мороки. Часто таємне донесення було: настільки велике, що він змушений був розтягувати його на кілька передач і використовувати різні синоніми. Але навіть тоді відповідний звичайний текст не завжди годився для застосування коду. І О'Дейвен вимушений був переставляти слова, змінювати побудову речення, вдаватися навіть до явних помилок.

А якщо й це не допомагало, він придумував власні каламбури, підправляв певні мовні звороти або переходив на жаргон. І все це робилося з метою, щоб мати змогу у відповідних місцях тексту поставити потрібні букви.

Для такої роботи, крім інтелекту й надзвичайної зосередженості, перш за все потрібен був час. Звичайно, для підготовки повідомлень і коментарів або для перекладу німецьких текстів часу йому завжди бракувало. Працювати доводилося швидко і вправно, як від нього й вимагалось, до того ж почасти він був не сам. Можливість відповідно підготувати за таких умов певний текст була просто мізерною. Він мусив спершу записувати все точно, так що цензура, яка неодмінно перевіряла тексти його передач, майже не мала до нього претензій».

Далі професор Мейволд описав режим роботи дикторів фашистського радіомовлення, які вели передачі на закордон. По обіді, після того, як одержано зведення розвідки засобами зв'язку й переглянуто зарубіжні газети, а Геббельс на щоденній нараді визначив основні напрямки інформації, диктори з редакторами починали готувати передачі. Радіопередачі ірландською мовою виходили в ефір в основному ввечері.

«За цей час, — продовжував Мейволд, — О'Дейвен, очевидно, накреслював собі плани, які потім увечері здійснював безпосередньо перед мікрофоном. Лише тоді й тільки там він займався своєю «некоректністю» або «порушенням стилю», лише там підставлявся синонім, який був ключем для дешифрування.

Ми ніколи не зможемо дізнатися, з якою концентрацією волі, з яким надмірним зусиллям свого інтелекту працював у цей час О'Дейвен та з яким напруженням він брався за мікрофон. Ми можемо тільки приблизно уявити дещо, познайомившись ближче з деякими його повідомленнями».

Приклад, який Мейволд повністю взяв із однієї з тодішніх передач, був, мабуть, типовий для стилю роботи О'Дейвена. Збагнути все, одначе, міг лише знавець ірландської мови. Гайнц Майнк розумів зміст тільки в контексті, тобто за допомогою Мейволдових пояснень, а сама суть залишилась для нього недоступною.

Отже, офіційне німецьке повідомлення в червні 1942 року: «Вчора фюрер у присутності рейхсміністра закордонних справ прийняв у Берліні іспанського посла й мав з ним дружню розмову» О'Дейвен передав, не змінивши змісту, але вставив туди ще деякі слова й трохи перебудував речення: «Вчора іспанський посол був прийнятий фюрером у Берліні. В присутності пана рейхсміністра закордонних справ між ними відбувся дружній обмін думками».

Завдяки таким незначним змінам і за допомогою наступних речень, а також синоніму, наведеного згодом у тексті, було передано таке повідомлення: «Замість Фелікса — Ілоиа». Як пояснив Мейволд, тут малася на увазі остаточна відмова фашистів від операції «Фелікс», тобто від захоплення Гібралтару, і перехід до здійснення плану «Ілона» — в разі висадки англо-американських військ на Іберійському півострові, він передбачав захоплення деяких північноіспанських портів.

Звичайно, підкреслював Мейволд, ці повідомлення не завжди мали таке велике значення. «Як видно, О'Дейвен обмежувався спочатку переважно повідомленнями, які він одержував випадково або у службовому порядку. Такий висновок можна зробити тому, що в перші місяці після встановлення ним контакту з англійською розвідкою часто передавалися і другорядні речі».

Щоб підтвердити це, професор теж навів приклад. У протоколі одного з таємних засідань у Геббельса від 2 грудня 1941 року під пунктом 12 записано таке рішення: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі борці програли чеським борцям».

О'Дейвен передав цей шедевр нацистської пихи і, певне, з задоволенням вислухав відповідь з Англії, яка не примусила себе чекати: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі війська програли в Африці битву за Тобрук».

Ірландський учений хотів на цьому прикладі лише показати, що британська сторона підхоплювала навіть незначні факти й потім використовувала їх у передачах лондонського радіо німецькою мовою. Однак О'Дейвен загалом зосереджував свою увагу на повідомленнях військового й зовнішньополітичного характеру. Професор Мейволд назвав деякі з них:

Восени 1941 року О'Дейвен повідомив: «Верховне командування вермахту одержало від агента детальний звіт про дислокацію військ в Ірландії».

У грудні: «Шпигунство та акції саботажу в Ірландії абвер може проводити лише за згодою міністерства закордонних справ».

Літо 1942 року: «Звернути увагу на диверсійні акції на форті Вільямса та в тунелі Бен-Невіс». Ішлося про електростанції в Північній Шотландії, які мали бути зруйновані диверсантами-парашутистами.

Були й інші приклади. Важливі й не дуже. Такі, які О'Дейвен вважав за важливі, а виявлялося, що вони другорядні, були й такі, значення яких він, може, навіть повністю не усвідомлював.

Звичайно, підкреслював ірландський учений, британська розвідка користувалася не лише повідомленнями О'Дейвена. До деяких з них вона ставилась дуже скептично. Отже, якщо брати до уваги ефективність повідомлень, то Стюарт Джеймс О'Дейвен, очевидно, не належав до першорядних розвідників британської секретної служби. Однак його особисті заслуги важко переоцінити.

«Нам завжди слід виходити з того, — писав Мейволд, — що О'Дейвен на цій стадії своєї діяльності міг розраховувати лише на самого себе. Він мусив вирішувати сам, що з почутого, прочитаного чи побаченого могло мати значення для противників гітлерівської Німеччини, а що — ні. Він не одержував ніяких вказівок, навіть рідко дізнавався, чи взагалі Лондон почув його повідомлення. Те, що це його хвилювало тривалий час, не підлягає сумніву. В одному з донесень у 1943 році він скаржився: «Хід війни вирішує Червона Армія. Для чого ж тоді мої повідомлення?» І професор Мейволд вів далі: «О'Дейвен прагнув активної діяльності. Йому потрібні були важливі завдання, і він конче хотів