Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Серед безмежного моря гарячих пісків Сахари стоїть франкістська катівня Ель Параїсо. Ще нікому з приречених на довічне ув'язнення не щастило вирватися звідси на волю. Уже вкотре влаштовує втечу один із в'язнів, німецький комуніст, учасник громадянської війни в Іспанії Фред Лауренц. Він володіє великою військовою таємницею нацистів і повинен повідомити про неї світ. Йдеться про нову нищівну зброю, яку гітлерівці готуються застосувати проти людства. І долаючи п'ятсоткілометровий шлях через пустелю, всілякі перепони іспанської та німецької таємної поліції, Фред Лауренц нарешті зв'язується з товаришами по класу — робітниками одного з африканських портів, а з їх допомогою потрапляє на радянський корабель...

Написаний на документальному матеріалі, гостросюжетний твір письменника з Німецької Демократичної Республіки В. Гельда закликає до боротьби з фашизмом.

Стакатто різких свистячих звуків раптово врізалося в чергову єлейну промову монсеньйора П'ядоси. Свої наставницькі проповіді він щотижня посилав у ефір по мадридському радіо. Понад дві тисячі кілометрів розділяло П'ядосу і Менуду, одного із найревніших слухачів тих передач. Менуда роздратовано засопів, перевернувся на бік, нервово заклацав ручками короткохвильового приймача. По хвилі далекий проповідник знову заговорив розбірливо й вагомо.

Хуан Менуда, як і до цього, зручно простягся на канапі. Почухав волохаті груди й побожно прислухався. Монсеньйор П'ядоса говорив про християнське добродіяння, про всепрощаючу любов до ближнього. Усе це він називав ключами від раю. І хоч Менуда змалку звик глибоко шанувати людей духовного сану, але при цих словах монсеньйора він скептично всміхнувся усім своїм засмаглим обличчям: благочестива людина з Мадріда висловлювалася, їй-богу, не так, якщо вже говорити про рай.

Ель Параїсо (Рай) — так звався позначений далеко не на всіх картах світу оазис в іспанській колонії Ріо-де-Оро, що на західному узбережжі Африки, між двадцятим і тридцятим градусами північної широти. На перший погляд, назва цього маленького зеленого острівця в гарячому піщаному морі, оточеного в радіусі до п'ятиста кілометрів пустелею і саваною, аж ніяк не здавалася перебільшенням. Чого тут тільки не було! І вдосталь джерельної води, і тінисті фінікові пальми, і кілька сніжно-білих будинків, сади, різнобарвні квіти, кущі і навіть дизельна електростанція. Такою розкішшю Ель Параїсо, власне, мусив би притягувати, як магніт, усі каравани й бедуїнські племена, що кочують між фортом Гуро на півдні і Тіндуфом на півночі.

Але не так воно було.

Ні спрага, ні спека не могли змусити шейха чи ватажка каравану повернути верблюдів до цього оазису. Зрідка який мусульманин вимовляв уголос назву цієї місцини. Якщо й доводилось, то прикриваючи рота долонею. Щоразу, коли під палючим сонцем Північної Сахари хтось почує про Ель Параїсо, то тільки як про пекло, де владарює Хуан Менуда.

Час передачі монсеньйора збігав. Свою проповідь кардинал, як завжди, закінчив закликом до спільної молитви. Хуан Менуда слухняно склав руки на животі й забурмотів «Отче наш». Та коли він вимовляв третє з сімох прохань євангеліста Матфея, його перебили. Крізь бісерну штору до кімнати ввійшов худорлявий чоловік у формі капрала. Виструнчившись, він хрипко сказав:

— Вибачте, коменданте, але номер шістсот другий...

— Мовчати! — визвірився на нього Менуда.— Молись!

Капрал вирячив очі. Хотів заперечити, але під гнівним поглядом Менуди швидко оговтався і мимоволі схрестив пальці на грудях. Нерухомо, тамуючи обурення, стояв він і чекав, коли монсеньйор скаже «амінь».

— Ти мені ще подякуєш, що я дбаю про спасіння твоєї душі,— іронічно сказав комендант і вимкнув радіо. Він добре знав, чому його підлеглий так кисло скривився. Капрал, один з небагатьох рифів[1], які визнавали іспанську владу, був єдиним магометанином серед підлеглих Менуди.

— То що з номером шістсот другим? Напевно, мої пестуни його укоськали?

— Ні!

Капрал повів очима за комендантом. Той підійшов до умивальника, взяв глечик і вилив воду на голову. Пирхаючи, намацав рушник.

— А що ж? — Менуда старанно розтирав лице, потилицю. З картини на нього дивився намальований мало не в натуральний зріст каудильйо Франко.

— Лікар сказав, що він помре. Тому й послав мене до вас.

Менуда акуратно викладав перед дзеркалом проділ.

— Лікар був у клітці? О цій порі він буває ще не зовсім п'яний.

— Йому не треба було заходити до звірів. Номер шістсот другий ткнувся мордою в пісок. Можна забрати захисну сітку?

— Ходімо!

Комендант застебнув сорочку кольору хакі, поправив пояс, насунув тропічну каску на чорну, аж лискучу, мов лаком покриту, чуприну. Ще раз глянув на себе в дзеркало, задоволено кивнув головою і махнув капралові, щоб ішов за ним.

Вони залишили білий, схожий на коробку, будинок коменданта, перетяли тінистий сад, де навіть дзюркотів фонтанчик, і звернули до похмурої споруди, що, очевидно, не одне століття служила фортецею. В пологих кам'яних стінах замість вікон зяяли схожі на бійниці загратовані щілини.

Помережана слідами автомашин піщана дорога вела до широкого входу-тунелю. Залізні ворота були розчинені навстіж. Вартовий віддав честь комендантові і капралові.

На просторому квадратному подвір'ї фортеці — жодного дерева чи кущика, жодного захисту від палючого сонця. Аж в очах ряботить від розпеченого повітря, що мерехтить над жовтим утоптаним піском. Лиш попід галереєю пролягла смужка тіні. З подвір'я будівля мала справжні вікна, але й вони всі були загратовані залізними прутами завтовшки в палець. Кілька пересувних прожекторів, що стояли на плескатому даху, могли вночі освітити кожен метр двору. Усе це, без сумніву, свідчило про призначення цієї споруди: Ель Параїсо — в'язниця.

— Гей, коменданте! Ви вчасно нагодилися.

З-за колони назустріч їм вийшов чоловік у білому костюмі — лікар. Теж у тропічній касці. Він кивнув у куток двору, де стояла дротяна клітка, і мовив: