Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

— З вас п'ять пляшок червоного. Протягом двадцяти чотирьох годин він ані разу не попросив, щоб змилувалися. Навіть не вилаявся.

— Молодець! — Комендант підійшов до клітки, за ним лікар і капрал. Вхопившись пальцями за дротяну клітку, Менуда з дитячим захопленням розглядав людину, засипану до підборіддя піском.

— Мов чистокровний гідальго. Правда ж, лікарю?. Та він ще живий. Гляньте, прошу, на тварин. Мої пестунчики не помилилися в діагнозі.

Чотири великі смугасті гієни чатували біля своєї жертви. Витягнувши морди, скрадались вони до людини під дротяним ковпаком, тоді враз сполохано відскакували, виючи. Отак протягом ночі, жадібно скиглячи, кружляли звірі довкола закопаного чоловіка, дихали йому в обличчя гарячим смородом і скавчали, коли він відганяв їх різким рухом голови або злісним сичанням. Спочатку це було для них просто грою, та вже настав день, людина дедалі більше знесилювалася, а їхня пожадливість розпалювалась, тим паче, що їх цього ранку не нагодували. Їх іще стримували природжена полохливість і обережність, але вони вже почали відчувати, що жертва безпорадна.

Троє чоловіків біля клітки бачили, як найбільша гієна настовбурчила великі вуха і, витягнувши смугасту шию, завила. Тоді гострими пазурами почала нетерпляче розгрібати пісок.

Лікар скосив очі на вдоволене обличчя коменданта. Потім зморщив носа й гидливо мовив:

— Вас, може, тішитиме, коли ці звірюки вириватимуть у нього нутрощі, але мене, вибачте...

І відвернувся, щоб піти геть.

— Залишайтесь тут! — наказав Менуда.— Ви одержите своїх п'ять пляшок, але я не вірю, щоб він зараз знехтував останнім шансом. Хто тоне, той за соломинку вхопиться, якщо її подати в останню мить.

Комендант звелів відкопати шістсот другого і негайно принести їжу для гієн. Капрал з острахом глянув на клітку й квапливо відійшов. Невдовзі він повернувся з трьома солдатами, що тягли оббілованого барана; червоне, вже смердюче м'ясо обсідав рій зелених мух. Зачувши поживу» гієни забули про непритомну людину й з хрипким гарчанням заметались у клітці. Врешті вони накинулись на м'ясо.

Усередину крізь вузьку хвіртку першим увійшов Менуда. Звірі полохливо принишкли, вп'ялися очима в свого хазяїна. Він лагідно заговорив до них, відвертаючи їхню увагу від солдатів, які вже заходилися відкопувати в'язня.

Майже два роки дресирував комендант чотирьох гієн, і звірі з півслова корились йому. Він пестив їх, мов дітей. Солдати часто глузували, що комендант щодня молиться за звірів і тільки тому досі не одружився, що не знайшов жінки із плямистою шкірою.

— Готово, пане коменданте! — відрапортував здаля капрал. Сам він не наважився зайти у клітку.

Солдати, потерпаючи більше за своє життя, ніж за в'язневе, спритно відкопали непритомного і виволокли його назовні. Над ним схилився лікар, намацуючи пульс.

— Неймовірно! — Він наказав віднести людину в лазарет. І, повернувшись до Менуди, що виходив од своїх улюбленців, мовив: — Коли б ви мене запитали, чи варто ще ставити цього хлопчину на ноги, я б відповів: «Марна річ. Він з тієї породи дурнів, об яку ламали зуби наші інквізитори ще в середні віки».

Менуда поблажливо всміхнувся. Він переконався, що спроба з гієнами куди ефективніша, ніж затискання пальців у лещата або «іспанські чоботи». Анітрохи не сумнівався в тому, що перед гієнами зламається вперта гордість шістсот другого. За останні шість місяців усі чотириста одинадцять арештантів не завдали йому стільки клопоту, скільки цей білошкірий європеєць.

Сказати, що шістсот другий був норовистий або впертий,— ні. На роботі він виконував усе, що від нього вимагалося. Проте кожен наглядач потай радів, коли цього в'язня переводили з його робочої команди в іншу. Він був для них міною сповільненої дії, яка колись неодмінно вибухне, але коли, цього ніхто не знав. Таким він здавався і багатьом в'язням. І не тільки тому, що недосконало говорив по-іспанському, був неговіркий, відлюдкуватий, ніколи не хвалився, за що його довічно запакували в Ель Параїсо. Подеколи вони потай захоплювалися його мужністю і силою волі, яких самому комендантові не вдалося зламати, і все-таки ця людина здавалася їм зловісною. Це відчуття посилилось, коли шістсот другий через два місяці після прибуття спробував утекти.

Відколи Ель Параїсо став тюрмою для довічно ув'язнених, лише один відчайдух наважився на втечу з цього пекла. Погоня не натрапила на його слід, але третього дня втікач повернувся сам, знесилений, напівбожевільний від спраги. Доля змилостивилась над ним,— він знайшов оазис, уникнувши неминучої смерті в піщаному морі Сахари.

Номер шістсот другий краще підготувався до згубного шляху через пустелю. Однієї ночі він витягнув з віконного прорізу грати, які поступово розхитував протягом багатьох днів, і спустився на мотузці, сплетеній ним із подертих на смужки рисових мішків. Мав при собі саморобний компас, повний бурдюк води і тижневий запас харчів. Тільки п'ятого дня вершники на верблюдах спіймали втікача. По десять канчуків за кожен день отримав він за наказом Менуди. Та марно сподівався комендант почути від в'язня стогін. Шістсот другий ні пари з вуст, хоч кров юшила з понівеченої спини. Під час другої втечі його спіймав патруль. Цього разу комендант вигадав катування гієнами. В успіху цього задуму він не сумнівався і тепер, коли вслід за лікарем йшов до лазарету.

Чоловік, який у тюремній книзі значився під номером 602 як Гуннар Йоренсен, лежав на голих нарах горілиць, нерухомо, наче мертвий. Він бачив високо-високо над собою зелене скляне склепіння, з якого, мов очі, вп'ялися в нього дві яскраво-червоні цяточки. Вони переслідували Йоренсена. Як тільки міг, він силкувався одірватися од них. Нарешті спробував звикнутись з видінням — цяточки враз набрали іншої форми. Їх неначе надрізали невидимими ножами, і вони двома парами насмішкуватих губ одночасно заговорили різними голосами:

— Гуннар Йоренсен, ти винен у вбивстві шести солдатів регулярної армії нашої країни,—