Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

сичали вони,— винен в організації бунту, винен у оскверненні церкви... винен у саботажі... винен у грабунках... винен... винен... винен!

Видіння наближалося. Ось він бачить, як виблискують гострі зуби, як тіпаються чорні морди, як капає слина із пащ гієн...

Звівся в нестямі, але хтось сильний вхопив його за плечі й поклав. Скляне зелене небо впало на нього. Видіння зникло. Обличчя, шию, груди обдало освіжаючою прохолодою. М'язи розслабились. Дихання стало глибшим і рівномірним.

— Очунює! — виразно почулося поруч.

Він поволі розплющив очі і втупився в білу стелю. По хвилі зринула свідома думка: «І цього разу виборсався. На тому світі білих стель немає».

— Ну, шістсот другий! Ти й досі занадто гордий, щоб до кінця скоритись мені? — спитав Менуда і всміхнувся.— Може, тобі так сподобалися мої смугасті друзі, що ти захотів потрапити до їхнього раціону? До жилавого м'яса вони дуже ласі.

Чоловік на нарах мовчав, але не від покори. Язик — мов сухий лист. У зашерхлому горлі різало. Погляд його блукав по незатишно обладнанім лазареті: голі білі стіни, двоє загратованих вікон. У кутку — дерев'яне розп'яття. Ще двоє нар стояли порожні. В Ель Параїсо рідко кого лікували. Хворі вмирали в камерах. Погляд в'язня зупинився на бідончику, з якого лікар дав йому щось випити, повертаючи до притомності. Коли ковтав, у горлі пекло вогнем.

— Води!

Лікар поглянув на коменданта. Той на знак згоди опустив повіки й так застиг, а коли лікар з бідончиком у руці вийшов, підступив до нар.

— Слухай уважно,— стишено мовив.— Тобі пощастило... У святому письмі сказано: треба чинити добро. Тебе не будуть бити, не кинуть на розтерзання гієнам, хоч для них це була б велика радість, не залишать тебе з бурдюком солоної води в піщаних дюнах — і все це доти, доки я бачитиму тебе на колінах. Зрозумів? На колінах. Під час переклички, на роботі, у твоїй норі. Тільки-но я з'явлюся, ти падаєш на коліна. Ясно? А як тобі остобісіє таке плазуче життя, тоді можеш устати переді мною. Обіцяю, що тоді до вічності тобі лишиться всього два кроки. Трохи неприємно, можливо, зате відразу. Ну, спробуй. На коліна!

Їхні погляди зустрілися так, ніби силою помірялися. В очах в'язня блимнув страх. Він добре зрозумів погляд Менуди. На шістсот другого дивилася смерть.

Невільник уже досить добре знав коменданта й усвідомлював, що іншого виходу йому нема. Залишалось одне — плазувати, якщо хочеш дожити до завтра. «Але ж ти не зможеш жити, як собака,— волало його сумління.— А кому буде користь із твоєї смерті,— відповідав розум.— І що ж би тоді сталося з людством, якби кожен принижений отак розлучався з життям, як із порваною сорочкою?»

Шістсот другий звівся і став на коліна. Мов по цвяху хто забив у кожен його м'яз, суглоб. Але не тільки від цього стиснулося його горло.

Прийшов з повним бідончиком лікар. Спантеличено зупинився у дверях і втупився у в'язня, який стояв на колінах перед Менудою.

— Налийте повну миску,— наказав комендант, невміло приховуючи перед лікарем свою радість.— Ну, хлепчи, скільки влізе, датчанине! — вів далі майже ласкаво комендант, коли лікар підсунув в'язневі миску.

Спершись обома руками на її краї, в'язень нахилився над водою. Перші п'ять-шість ковтків він зробив похапцем. Ніби заворожений чистою водою, на мить спинився, глипнув на обох і знов рішуче підніс до губів миску. Його руки тремтіли.

Лікар стежив за кожним рухом, за кожною зміною на обличчі в'язня. «Він не зломлений,— подумав.— Це ще гірша штучка, ніж наш сеньйор комендант. Такий якщо й дасть утоптати себе в багно, то згодом викине ще відчайдушнішого коника. На твоєму місці, райський каудильйо, я остерігався б його».

Роздуми лікаря перервав Менуда:

— Ну, що ж, приходьте за своїми п'ятьма пляшками, як домовлено.

Лікар кивнув головою. Він не поділився своїми думками з комендантом. В Ель Параїсо небагато розваг, і його тішила роль нейтрального спостерігача. Звідки він міг знати, що Хуану Менуді лишилося жити ще якихось сорок вісім годин.

Розділ II

Йозеф Кракмеєр належав до тих зовні непримітних людей, котрі могли б спокійнісінько вийти на вулицю в капцях: перехожі однаково не звернули б на це ніякої уваги. Безбарвне, буденне обличчя, похмурі блідо-голубі очі, великуватий костюм з магазину, несміливість у кожному русі — усе це робило його непомітною краплинкою в людському морі Берліна. Сусіди в Штегліці вважали Кракмеєра нудною, як бухгалтер, людиною, підтоптаним старим парубком, з яким і розмовляти годі, хіба що — «Доброго дня!», «Бувайте здорові!» — і край.

Щоранку рівно о сьомій годині десять хвилин Кракмеєр виходив з під'їзду, поглядав на небо і зі звичною кислою міною сприймав сонячну блакить чи важку хмарну пелену. О сьомій годині чотирнадцять хвилин у кіоску на розі він купував «Моргенпост» і раз на тиждень «Корал». О сьомій годині двадцять три хвилини займав своє улюблене місце в передостанньому вагоні електрички, що курсувала до Ангалтського вокзалу. До Темпельгофської набережної він читав собі газету, потім з педантичною акуратністю складав її, ховав і підводився, бо поїзд саме прибував на станцію Асканія-плац. Виходив і, крокуючи далі по Саардандштрассе, все ще залишався непомітним безіменним коліщатком механізму якої-небудь контори.

Але ось Кракмеєр заходив до будинку, де мав свій письмовий стіл, та ба — навіть власний кабінет. Про щось таке ні сусіди, ні кіоскер і подумати не могли, а коли б дізналися, то