Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

писав Мейволд, спроба вдалася. Щоб розвіяти всяку підозру, обидва чоловіки провели з тою дівчиною півночі; Стемпсон, може, й цілу ніч, але то вже не мало значення. Важливо, що цей вирішальний для О'Дейвена крок було зроблено цілком відкрито. «Без будь-якої конспірації, майже у спокійній обстановці», — розповідав Мейволду містер Стемпсон, згадавши принагідно і зустріч з Кізінгером.

Докази були бездоганні. Реджінальд Стемпсон зустрів у Берліні свого давнього друга з Дубліна, а не його двійника, і беззастережно переконав у цьому ірландського історика. Майнкові залишалось тільки примиритися.

Він сидів за письмовим столом у своєму кабінеті, перед ним на столі — давно вихолола чашка кави, бо Майнк цілковито був зайнятий поштою з Гааги. Мейволд наголошував, що опублікування цієї праці завдасть йому чимало неприємностей. Не тому, що навколо нього виникли чвари та інтриги, а головним чином через убогу вступну частину, бо кін просто не знає, як О'Дейвенові вдалося «пробратися на центральний командний пункт фашистських завойовників світу й домогтися їхньої прихильності», не знає, звідки прибув до Берліна його земляк і куди він подівся потім.

«Це для мене загадка, — писав ірландець. — Голос О'Дейвена зненацька зазвучав із гучномовців у мене на батьківщині і звучав він понад чотири роки майже щодня, а потім так само несподівано замовк знову. Останні його слова в передачі були: «Erin go braa!» — «Хай живе Ірландія!» Але той, хто їх говорив 25 лютого 1945 року, то вже був не О'Дейвен».

Звичайно, не він, — міркував Гайнц Майнк. О'Дейвен похований вісімнадцятого лютого, отже, розстріляний щонайпізніше того самого дня. Але хто ж продовжував передачу? У супровідному листі Мейволд про це не написав нічого. Але підкреслив, що саме він перший почув той інший голос. Передачі фашистського радіо ірландською мовою, та й англійською теж, британська таємна служба записувала на грамплатівки. Професор Мейволд постарався прослухати всі, ці платівки й саме тоді звернув увагу на інший голос.

«Я можу собі пояснити все так, — писав він, — що в лютому 1945 року цим передачам не надавали особливого значення, тому заміна дикторів залишилась непоміченою. Ця неуважність призвела до того, що саме останньою передачею з перекрученим кодом ніхто не займався протягом чверті століття — недогляд, звичайно, наслідки його ви оціните самі, прочитавши мою працю».

Лист закінчувався словами: «Ви дотримуєтесь думки, що О'Дейвен загинув у 1937 році в Іспанії, я це знаю. Не хочу приховувати, що певні впливові кола Ірландії нав'язували й мені таку саму точку зору. Не знаю, для чого і з яким наміром. Можливо, останні розділи моєї книжки проливають світло на дещо, але сушити собі цим голову поки що не входить у мій обов'язок. Факт залишається фактом, що Стюарт Джеймс О'Дейвен прибув до Берліна не пізніше 1941 року. Але ж тоді виходить, що ви йшли неправильним шляхом.

О'Дейвен справді боровся в лавах Інтернаціональних бригад, що неохоче підтвердив, хоч і після тривалого мовчання, сам колишній посол в Іспанії, містер Керней. Згідно з його повідомленням, О'Дейвен під час битви за Брунете потрапив у полон і його згодом розстріляли при спробі до втечі. Але хіба не могла втеча вдатися? Я знаю, що й таке пояснення не відповідає на всі запитання, а передовсім на те, чому антифашист, вирвавшись із франкістської в'язниці став співробітником геббельсівського міністерства пропаганди?

Та хіба наше покликання полягає не в тому, щоб піднімати завісу над таємницями?

Я ось що хотів сказати: хоч робота над книжкою вже завершена, мені хотілось би й далі досліджувати життя О'Дейвена. Його доля дуже зацікавила мене. Можете покластись на мене, як на свого спільника. Давайте вирішувати загадку разом. Отже, ви розраховуйте на мене, а я — бо певен, що так і буде, — на вас».

Гайнц Майнк відклав листа, підвівся, ступив кілька кроків, знову сів. Прислухався, сам не знаючи до чого. В кімнаті було тихо. Шум з вулиці сюди не долинав, з інших приміщень теж нічого не було чутно. Одначе він усе-таки прислухався й почекав, поки вгомоняться його розбурхані думки.

Потім узяв Мейволдів рукопис — власне, копію, яка починалася зі сто першої сторінки. П'ятий розділ, «Erin go braa!»

Після короткого вступу Мейволд докладно описав діяльність О'Дейвена на фашистській радіостанції.

Вправно пов'язав він її з зауваженнями про ситуацію в тодішній Німеччині, особливо з тою ейфорією, яку викликали в переважної більшості населення перші воєнні успіхи.

«У цій ситуації Стюарт Джеймс О'Дейвен у кінці 1940 року взявся за мікрофон і протягом чотирьох років посилав и ефір отруту, яку він насправді ненавидів і проти якої боровся, — писав Мейволд. — Майже півтори тисячі днів розповсюджував він брехню, ненависть та жорстокість, щоб мати змогу сказати світові часточку правди. Чи не мучився віч сумнівами та чи не розчарувався він у своєму завданні?»

Мейволд не міг твердо сказати, коли О'Дейвен вирішив використати своє становище й зайнятися розвідницькою діяльністю. «Очевидно, він з самого початку пройнявся цими думками. В усякому разі безперечно те, що в серпні 1941 року він уже розробив конкретні плани, для здійснення яких, правда, необхідно було встановити зв'язок з однією з країн, пка була у стані війни з Німеччиною. Така нагода випала йому нарешті, коли він у Берліні зустрів свого друга з Дубліна».

Далі Мейволд описав цю зустріч і продовжував: «Американський репортер Реджінальд Стемпсон наступного дня вилетів до Лондона, де показав записку О'Дейвена секретній службі й дав необхідні пояснення. Відповідь О'Дейвен одержав по лондонському радіо. У трьох різних передачах було названо домовлений код, який означав згоду британської розвідки та затвердження схеми його повідомлень».

Мейволд детально пояснив цю схему. Вона була дуже проста і водночас важка для дешифрування: «Одним з найуживаніших слів у передачах О'Дейвена було, звичайно, саме слово «Ірландія». Воно зустрічалося майже в усіх повідомленнях і коментарях. Але «Ірландія» була не тільки найуживанішим, але — і це головне — найбільш змінним словом у цих передачах. Є величезна кількість синонімів цієї назви, які виникли в час англійського гніту, коли заборонялося вживати навіть саме слово «Ірландія». Тоді й з'явилися різні описові позначення, наприклад, «Бідна, стара жінка» або «Маленька чорна троянда», які й сьогодні побутують в ірландській мові.

О'Дейвен використав цю