Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

які безтурботно тинялися або поспішали додому, нічого про це не знав. І О'Дейвен не знав, хоча він, безперечно, був поінформований краще від інших.

Мейволд писав, що вирішальна зустріч між ірландцем і північноамериканцем відбулась у прес-клубі для іноземців на Потсдамському майдані.

Майнк уявив собі обличковане деревом приміщення. Крикливі кольори й багато хрому, але освітлення не ріже очей. Шкіряні лави бірюзового кольору і вмонтовані в нішах крісла. З тильного боку — бар. Гвинтові крісла теж обтягнуті шкірою. Приміщення розділяє металева перегородка, по якій в'ються ліани. Там, мабуть, є й приховані мікрофони. Проте не чути ніякої музики. Гучномовці на стінах передбачені для спеціальних повідомлень.

О'Дейвен сидить сам. Піджак він повісив на стільці, бо у приміщенні душно. Вузол краватки послаблено. Він гортає журнал. Гортає швидко, не читаючи. Не звертає уваги навіть на повідомлення з фронту, не звертає уваги на роман з продовженням. Його погляд ледь затримується на знімках з кіностудій, на рецензії на фарс «Чотирнадцять днів мов на небі», прем'єра якого відбулася минулого тижня у театрі комедії. Переглянувши цей убогий не лише за обсягом, а й за змістом журнал з рекламами типу: «Чай № 3 без карточок» або «Переваги генератора деревного газу» тощо, він відкладає його вбік, озирається. О цій порі в клубі мало відвідувачів. Літній чоловік, група дівчат-зв'язківців допоміжної служби і, звичайно, кілька жінок, що розсілися поодинці й зайняли очікувальну позицію.

О'Дейвен знає про їхнє завдання. Статс-секретар міністра пропаганди Гуттерер показав йому, будучи напідпитку, листа, в якому Геббельс писав: «На представників зарубіжної преси можна добре вплинути відповідним чином, якщо вони в клубах зможуть зустрічатися з надійними (у нашому розумінні цього слова) дівчатами і ті будуть у їхньому розпорядженні».

Одна з таких «надійних дівчат» сидить, до речі, за сусіднім столом. Своє ремесло вона прикриває, вдаючи із себе інтелігентку: напнула на ніс темні окуляри в роговій оправі, заколола віночком волосся, мов давньогерманська непорочна діва, на столі перед себе поклала записник, а поряд два однакових завдовжки, гостро заструганих олівці. Третім олівцем вона безперервно постукує себе по носі, що має підкреслювати її грайливу вдачу. Час від часу поглядає на О'Дейвена, потім важко зітхає, наче їй негайно потрібна допомога, а якщо ні, то хоча б якась розвага.

Джеймс О'Дейвен чекає Реджі Стемпсона. У Дубліні вони колись писали до одної газети, О'Дейвен — політичні статті, Стемпсон — художню критику. Кілька днів тому випадково зустрілися, водноголос гукнувши «Хелло!» й міцно поплескавши один одного по плечах.

Було це у Грюневальді. Вони пішли до озера. Тут панувала тиша, ніде ні душі. Мляво хлюпотіла вода. Сосни на березі вирубані. Вряди-годи в повітря здіймалися дикі качки із шумливих очеретів. Цвіркуни, бджоли, птахи, а більше нічого.

О'Дейвен прийняв рішення блискавично. Він давно вже намагався налагодити зв'язок з закордоном. А хіба випаде колись краще нагода? Він спитав про це Стемпсона,і той одразу все зрозумів. Обмінялись короткими поглядами.

— Але як?

— Про це ми ще поговоримо. Найкраще — не криючись. Пропоную прес-клуб, Джеймсе.

— Згода. Я проінформую про нашу зустріч Гуттерера. Тоді вона не викличе ніякої підозри.

Домовились, що обговорюватимуть художню виставку у Мюнхені, яку Стемпсон збирався відвідати.

Ось і Реджі. Усмішка на все обличчя — кругле, добродушне, радісне обличчя. Він робить усе одразу: трясе О'Дейвена за руку, вітається з усіма, сідає. Потім скоса дивиться ліворуч.

— Звабливе дівча он там, з того боку. Дороге?

— Мабуть, що так, але платить міністерство пропаганди.

— Ясно, — Реджі підкликав офіціанта. — Будь ласка, каву. — А тоді до О'Дейвена: — А може, по чарці віскі? Німці, завжди уявляють собі американців за чаркою віскі.

Вони зумисне розмовляють німецькою. «Звабливе дівча» поруч, десь тут і приховані мікрофони — хай усі чують, про що вони розмовляють.

— Як там у Мюнхені? — питає О'Дейвен.

— Чудово. Ось моя стаття, — Стемпсон подає через стіл аркуш паперу.

О'Дейвен читає, час від часу всміхаючись.

— «На передньому плані великої німецької художньої виставки власною персоною стоїть реформатор Великої Німеччини. Поруч — нордична людина, осяяна пафосом праці, переважно в мундирі або у старовинному національному одязі, іноді навіть гола. Німецька жінка задумливо, але цілеспрямовано дивиться у майбутнє, якщо не годує немовля…» — О'Дейвен віддає аркуш назад. — Для вашої преси годиться, — каже він. — Я теж накидав собі дещо, можеш прочитати… — І подає через стіл папірець.

Стемпсон читає: Cathleen Nee Houlihan — Sheela Nee Gyra — The Little Dark Rose — Dark Rosaleen — The Little Brown-backed Cow — The Silk of the Kine — Kate O'Dwyer — The Poor Old Woman — Sean Bhean b[13]

Біля кожної назви стоїть цифра.

Реджі підводить голову.

— Я знову переконуюсь, що ти старанніший, ніж я. Твої замітки могли б мені пригодитись.

— Можеш залишити їх собі.

— Щиро дякую… О ля-ля!..

Заходить вродлива дівчина. Стрункі ноги, допитливий погляд, на обличчі — ледь помітна усмішка. Її тримає під руку якийсь добродій — з вигляду йому стільки ж років, як і О'Дейвену, у нього біляве густе волосся, зачесане на проділ, засмагле на сонці обличчя, воно, це обличчя, жорстоке, незважаючи на чуттєві губи, жорстоке, непроникне й рішуче.

О'Дейвен трішечки підводиться й вітається. Пан, усміхаючись, відповідає на вітання.

— Якась поважна особа? — питає Стемпсон.

— Дуже поважна. Це — Кізінгер з міністерства закордонних справ. Посередник між Ріббентропом і Геббельсом.

— А це його дружина?

О'Дейвен знизує плечима.

— Принаймні вона прийшла разом з ним… Візьми краще оте «звабливе дівча».

Реджі нахиляється через стіл:

— А може, й справді так зробити, Джеймсе?

— Звичайно, так, мабуть, буде краще.

— Згоден. А як це тут робиться? Поманити пальцем: «Хелло, Розі»?

— Її, певне, звати не Розі, але спробуй.

Як