Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

— Ось воно що! О'Дейвен вимушений був… гм… Він не міг відверто висловитись ні німецькою, ні ірландською. Отже, якщо він хотів повідомити вам щось важливе, то мусив це зробити за допомогою алегорії. «Привіт молодим коровам». Як далі співається в пісні? Може, там ми знайдемо…

Раптом фрау Келлер схопила Госса за руку. Вона була збуджена, навіть перелякана. Щоки її палали, очима втупилась у Шладовського. А пересвідчившись, що той нічогісінько не може второпати, вона раптом засміялася.

— Молоді корови! Ви що, забули цю гру? Джеймс, ви і я у вашій майстерні! Настільна гра з величезними фігурами й…

— Гра у корів?

— Авжеж, ми її завжди так називали. А насправді вона звалася «Молоді корови». Дурна назва, але Джеймс саме так переклав з іспанської. Одного разу він приніс її з собою, запаковану у велику коробку. Він казав, що іспанські селяни самі вирізують фігури. Правила цієї гри ніде не записані, вони лише передаються з покоління в покоління. Ми захоплено грали в неї, а одного разу…

— Хвилиночку, фрау Келлер! — Манфред Госс перепинив потік її слів. — Ви сказали про іспанську назву, про іспанських селян. Виходить, це іспанська гра?

— Я ж і кажу. Джеймс кілька разів заходив до іспанського посольства в Берліні. Звідти він її й приніс.

— А раніше він знав цю гру?

— Складалося враження, що так. Але ось найважливіше, пане Госс: цю гру ми залишили у Фрідріхсваллі. На різдво сорок четвертого, коли були там востаннє.

— Як це зрозуміти: там залишили? Забули?

— У наших валізах уже не було місця. Тоді Джеймс сказав «Молодих корів ми залишимо тут, коробку десь заховаємо». Боже мій, тепер я розумію його слова «Привіт молодим коровам». Звичайно, він давав мені зрозуміти, щоб я забрала цю гру. Але навіщо? Ви можете сказати?

— Поки що ні. Ви впізнаєте той будинок?

— Безперечно.

— Ви знаєте, де пан О'Дейвен заховав гру?

— Не маю уявлення. Я тоді просто не звернула уваги.

— Ми її знайдемо. Якщо вона ще там, то ми її неодмінно знайдемо. Ви нам допоможете? Жінка кивнула головою.

«Erin go braa!» — так звався розділ. У ньому сорок дев'ять сторінок, мова англійська. Професор Майнк згодом попросить перекласти цей текст і супровідний лист Мейволда, а потім усе передасть капітанові Госсу.

Посилка була відправлена з Голландії. На зворотній адресі значилося: «Гюнтер, Гаага». Як повідомляв професор Мейволд, це був своєрідний застережний захід. «Дивні речі відбуваються в моєму оточенні. Я не все розумію і всього остерігаюсь. Усе пов'язано із цим розділом. Використайте його по-справжньому, шановні колеги».

Мейволд звертався до багатьох людей, бо не знав, чи Майнк ще в Берліні. У листі взагалі були якісь нісенітниці. Ніби у Мюнхені Майнк виявився байдужий до справи О'Дейвена, а потім на тривалий час вирушив у подорож за кордон. Далі говорилося про Мейволдів грип та про асистента на прізвище Пірсон. «Хоча я ніколи не мав підстав не вірити у чесність Пірсона, — писав Мейволд, — але зараз у мене виникають серйозні сумніви».

Те, що Майнк у Мюнхені міг зустрітися не з професором Мейволдом, він і капітан Госс уже знали. А ось тепер відомі професія й прізвище людини, котра видавала себе за ірландського вченого. Таким чином підтверджувався здогад, що Мейволд дотримується про долю О'Дейвена іншої думки, аніж та, яка була висловлена в Мюнхені від його імені.

Майнк у глибині душі й досі сподівався, що, незважаючи на надмогильник, незважаючи на статтю в газеті «Лідер» про чоловіка, який у 1940 році передавав з Берліна вітання ірландському послові в Іспанії Кернею і якого теж звали О'Дейвен, незважаючи на міркування капітана Госса, незважаючи навіть на документи у Потсдамському центральному архіві про якогось двійника, підставну особу, агента, завербованого нацистами, мова могла йти не про його О'Дейвена, а про когось іншого. Тепер ця надія пішла прахом.

У Мейволда був безперечний доказ. І вчений довів своє, назвавши прізвище й адресу, дату й навіть точну годину. Звався цей доказ Реджінальд Стемпсон, або Реджі, як його називали всі, американський кореспондент агентства Ассошіейтед Пресс, акредитований на кілька місяців у 1941 року в Берліні, тоді йому було двадцять дев'ять років, нині він фермер у штаті Мічіган.

Мейволду настільки беззаперечною видалась його власна точка зору, що в рукописі він використав для її обгрунтування тридцять один рядок. Зате в супровідному листі він описав усе докладно, бо в суперечці між двома вченими вона мала надзвичайне, навіть вирішальне значення.

Тож Гайнц Майнк спершу й зосередився на цьому листі. Його уява, як завжди за таких обставин, прикрашала й доповнювала прочитане. Йому необхідні були живі образи, атмосфера, потрібна була конкретність, від чого розпалювалася б його фантазія, а він мав би змогу зримо відтворити події.

Отож, як писав Мейволд, був літній день. Надвечір'я у серпні. За весь місяць — жодного дощу. Спека. Довгі тіні від дерев, курні вулиці. Сине небо, і лиш біля сонця, що вже котилося додолу, висне кілька хмаринок.

На тротуарах юрмляться люди. Чутно людський гомін і шум моторів. Усе військові й службові автомашини, приватних мало. Мимо розміреним кроком проходить колона гітлер-югенду. Повсюди сірі й чорні мундири. На громадських будинках ганчірками звисають прапори зі свастикою. Діти граються у війну, галасують, кожному хочеться впасти пораненим або мертвим.

Серпень 1941 року. Війна з Радянським Союзом триває вже майже два місяці. Спеціальні повідомлення просто паралізують населення. Чад перемоги? Багато, дуже багато голів задурманив він. А інші? Інші надіялись, боролися, жертвували життям.

Але це був також той самий серпень 1941 року, коли начальник генерального штабу фашистських військ генерал-полковник Гальдер записав у своєму щоденнику: «На початку війни ми розраховували лише на 200 радянських дивізій. Нині їх 360. Якщо навіть ми розгромимо десяток цих дивізій, то росіяни виставлять новий десяток».

Ніхто з людей,