Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

знати про наслідки своєї праці. А так у нього складалося враження, ніби він потрапив на запасну колію, бо те, що він передавав, було вже давно відоме. Тоді його чимраз більше мучили сумніви щодо важливості його повідомлень».

Нарешті він запропонував метод, який дозволяв би одержувати завдання, а також і відповіді на свої донесення. Британська секретна служба пристала на цю пропозицію. Усе зробили з належною обережністю і не так заради безпеки О'Дейвена, як заради того, аби не потрапити в підготовлену німцями пастку.

«Бо, незважаючи на велику кількість повідомлень, які О'Дейвен уже передав і продовжував передавати, Лондон весь час ставився до «незнайомця» з недовірою. Коли він збирав розвідувальні дані на свій страх і ризик, то небезпеки для англійців не було ніякої. Але чи можна довіряти інформаторові, який мав не лише добрі зв'язки з високопоставленими нацистськими політиками, але й (про це, між іншим, теж стало відомо) з абвером адмірала Канаріса? Ця людина в 20-ті роки не приховувала своєї ненависті до Англії, то чи можна їй довіряти напрямок інтересів англійської розвідки? Стриманість, породжена боязню потрапити в пастку, розсіювалась надто повільно. Остаточно вона, очевидно, зникла лише тоді, коли О'Дейвен у кінці 1944 року сповістив про зміну своєї секретної роботи».

Але спершу йшлося про те, щоб у відповідній формі виконати його бажання. Найефективнішим, може, навіть єдиним шляхом проінструктувати О'Дейвена й дати йому певне завдання було лондонське радіо. Для цього слід було домовитись про код, який відрізнявся від відомого О'Дейвену. Адже неможливо, наприклад, у передачі німецькою мовою підібрати якісь синоніми до слова «Ірландія». Такі ключові слова або незвична побудова речення й неправильне використання слова одразу привернуло б до себе увагу.

«Англійські компетентні особи вирішили застосувати цифровий код, — писав Мейволд. — Вони вибрали сонет Шекспіра, який мав передати О'Дейвену зв'язковий. Для надійності цифри на ньому не проставили, їх пізніше передали по радіо.

О'Дейвен перебрав багато варіантів, як йому встановити контакт із зв'язковим. Один із них передбачав зустріч у зоні відпочинку в тюрінгському містечку Фрідріхсвалль. У лютому 1943 року зв'язковий передав О'Дейвену сонет і всі необхідні усні пояснення. Але невдовзі його схопили і згодом стратили».

Тут професор Мейволд зробив примітку від руки. В ній говорилося, що йому не вдалося дізнатися щось детальніше про ті події у Фрідріхсваллі. «Документи стали недоступними для мене, чиновники відмовчуються. Таким чином я не знаю ні прізвища зв'язкового, ні того, що з ним сталося».

Але він таки зустрівся з О'Дейвеном, у цьому немає жодного сумніву. «Десь із березня 1943 року, — ішлося далі в рукописі, — О'Дейвен виконував переважно ті завдання, які він у визначений час одержував по лондонському радіо цифровим кодом і розшифровував їх за сонетом Шекепіра. Спершу надходили спеціальні завдання, метою яких була перевірка О'Дейвена. Йому рідко доручали збирати відомості там, де він ночував себе «наче вдома», тобто у фашистському урядовому апараті, а посилали, так би мовити, «на вулицю». О'Дейвен мусив спостерігати за транспортними колонами, збирати розвідувальні дані у таборах військовополонених, записувати повітряні траси; днями й ночами йому доводилось тинятися на вокзалах або здійснювати безконечні прогулянки у передмістях Берліна.

Він не ухилявся від жодного з цих завдань. Сумлінно й пунктуально робив він донесення й просив нові доручення. Але на противагу тому, що він раніше робив на свій страх і ризик, його нинішні донесення стосувалися тільки другорядних речей.

Він став часткою єдиного механізму й тепер діставав лише кольорові камінчики для мозаїчної картини, якої сам ніколи не бачив.

Чи страждав О'Дейвен від цього, чи відчував, що йому не довіряють, ми не знаємо. Можна лише здогадуватись із побічних свідчень про його постійну невпевненість і прагнення виконувати важливішу роботу на важчій ділянці фронту. Але він був надто дисциплінований, щоб бунтувати.

Під кінець року все нарешті владналося. Хоча О'Дейвена й далі посилали «на вулицю», однак він. дедалі частіше одержував завдання, які стосувалися його безпосереднього оточення. І коли, 6 червня 1944 року у Нормандії почалася висадка англо-американських військ і створено було довгожданий другий фронт, О'Дейвен міг працювати на повну силу.

Професор Мейволд оцінює його успіхи в той період надзвичайно високо. Так, О'Дейвен кілька разів зумів своєчасно повідомити про найголовніші завдання фашистської пропаганди, спеціально розраховані на населення Франції та країн Бенілюксу, завдяки чому держави антигітлерівської коаліції змогли вжити відповідних контрзаходів.

Британська секретна служба дізналася зокрема про численні накази про евакуацію таємних матеріалів, про переміщення радіостанцій і спорудження запасних сховищ.

На жаль, не все О'Дейвен спроможний був повідомити. Мейволд писав, як він намагався передати під кінець року відомості про настрої у фашистському державному апараті, про явища, «які не спливали на поверхню й не були самі по собі скандальні, однак могли мати надзвичайно важливе значення в майбутньому». Цього він не зміг зробити, оскільки час для його передач був суворо обмежений, і-затягувати його на власний розсуд було просто неможливо.

«Так сталося, наприклад, що О'Дейвену дали завдання порахувати на Ангальтському вокзалі паровози, які вийшли з ладу (завдання від 2. IX і 13. Х), замість того, щоб повідомити про важливу зустріч, яка відбулася в той же час між представниками міністерства пропаганди й міністерства закордонних справ.

Ми, зрештою, знаємо, — продовжував Мейволд, — що він таки повідомив про неї. У вечірніх коментарях на початку листопада він повідомляв, що розпочалася одна з найбільш детально підготовлених акцій, метою якої було знищити таємні документи й весь звинувачувальний матеріал. Одночасно він просив проінформувати його, чи не можна спробувати заховати в надійне місце певні важливі документи і чим керуватися при цьому. А не одержавши жодної відповіді, повідомив, що діятиме на власний розсуд».

Професор Мейволд висловив тут деякі свої міркування про причини, які спонукали О'Дейвена до таких дій.

«Їх можна, власне, зрозуміти одразу, якщо взяти до уваги те, який матеріал він хотів заховати. Його мало цікавили справи високих дипломатичних кіл, не дуже цікавили навіть заходи, які повинні були продемонструвати, на що здатна нацистська пропаганда. Щодо злочинності цих інститутів та їх керівництва у нього не було сумніву. Його цікавила вина й колективна відповідальність усіх тих, хто не потрапляв у поле зору громадськості. О'Дейвен знав,