Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Від нашого столу — вашому столу, — промовив я ще галантніше і тицьнув у руки матусі червоні троянди. Потім, орієнтуючись на звуки, рушив туди, де зализувала вчорашні рани жертва моїх оперативних новацій.

Стогони привели мене до обшарпаної, але чисто прибраної кухні, посеред якої у великій залізній балії з водою хапала дрижаки гола Анаконда. Судячи з синців під її очима і загального настрою, велике сидіння тривало всю ніч.

— Найщиріші співчуття, — сказав я і сів без запрошення на клишоногу табуретку.

Жінка глипнула на мене з щирою ненавистю і просичала:

— Що, Сирота, кайф ловиш? Ніколи на халяву голу бабу не бачив?

— Чому ж, бачив. І не раз. Але підсолену — вперше.

Анаконда спробувала зірватися на ноги, та з криком «ой, мамо!» знову швиденько сіла у воду і перевела подих.

— Мама в сінях, — пояснив я, — нюхає квіти.

— Які ще квіти?

— Червоні троянди. Я подарував.

— Либонь, у бабусі в переході відібрав, сука ти лягава?

— Ображаєте, громадяночко! А я, між іншим, при виконанні. На свої купив, на чесно зароблені. І взагалі, давай краще змінимо тему.

— Давай. Сирота, хто мене підстрелив?

— О, бачиш, уже не «сука лягава», а на прізвище. Можна і неофіційно: Олесик.

— Олесик-телесик! Це твій предок бабі Язі Освєнцім влаштував?

— Не будемо відволікатися, громадяночко. Вас щось цікавило чи я питати буду?

— Хто мене?..

— Мало хто. Ти ж не одній законній дружині насолила, от і одержала, нарешті, компенсацію. Натурою.

Анаконда розтерла по мокрому обличчю залишки гриму і проскиглила:

— Але ж ти знаєш — хто. По очах бачу.

Мені не довелося кривити душею, коли я відповів, щоправда, без подробиць:

— Знаю.

— І що тепер буде?

— Послухай мене уважно. Ти хочеш усе життя прожити на зарплату продавщиці з овочевого?

— Олексо, звідки така жорстокість до бідної жінки?

— От бачиш, вже й ім’я моє пригадала. Зараз я і твоє назву. Людмила, вона ж Мілка. Так тебе звали, доки ти не стала Анакондою. Тепер щодо бідності. Хатинка у твоєї мами і справді майже на курячих ніжках. А як щодо кооперативу на Чоколівці? Пробач, забув, він у тебе виключно для роботи. А живеш ти тут, у своєї старої на шиї.

— Вона хвора, їй постійний догляд потрібний і лікування.

— А, так от для чого тобі потрібні долари, які ти береш з негрів і арабів, коли пускаєш їх з подружками у свою чоколівську хату! Мамі на ліки! Слухай, давай я тебе зведу з міняйлами. У них класний курс. За кожну десятку по одному року з суворою ізоляцією.

— Гад ти, Сирота!

— Я здогадувався.

— Так що ти від мене хочеш?

— Небагато. Але якщо не скажеш, будуть тебе підсолювати щоразу, як тільки ти закриватимеш лікарняний. І так буде доти, доки твій станок не втратить товарного вигляду.

— А оце вже шантаж!

— А як з тобою інакше? Або головою між залізне пруття, або солі на хвіст. До речі, з тебе боржок. Хто моєму начальству про Жопсю настукав?

— То по п’яні було.

— Стан сп’яніння не пом’якшує провину, а навпаки, поглиблює. Та чорт з тобою, вважай, по гоміку ми поквиталися. Але ти з п’яних очей ще одне ляпнула. Стосовно таких людей, які можуть зробити так, що хтось зникне — і сліду не залишиться. І лягаві не докопаються. Хто ці люди? І як це — без сліду?

Колись, на самому початку моєї міліцейської кар’єри я вже бачив у Мілки-Анаконди такий самий вираз обличчя. Вона підрядилася в ресторані «Прибій» (вічна йому пам’ять) обслужити пару товаришів. А потім вирішила «крутонути динамо». Та мужики її відловили, затягли до чоловічого туалету і заходилися безжалісно бити. Ми з колегою випадково встромилися туди на момент, коли Мілку качали ногами по брудній підлозі. От тоді у неї був точнісінько такий зацькований вираз обличчя.

Ми помовчали, потім вона наважилася:

— Сирота, як я скажу, мене замочать. Там такі люди і такі гроші, що вся твоя ментура здатна хіба що їм шнурки зав’язувати. Тебе особисто і на поріг не пустять, бо не той прикид.

— Знаю я твій прикид. По інтелігенції, кажуть, пішла? Ну, нічого, ти розповідай, розповідай. Бог не здасть, чорти не вхоплять.

Мілка витріщила очі і розгублено прошепотіла:

— А ти що, СЛОВО знаєш?

У моїй підсвідомості навіть не заблимало, а спалахнуло. От до чого тут перша частина конспекту рудого Віктора. Як там: заговори чи відвороти? І я сказонув навмання:

— Мене чорти не вхоплять. Бо я не тільки слово знаю.

— Виходить, правду старі люди кажуть, що на кожну ворожбу своє слово є. Тільки знати його треба. Добре, розкажу. Але будь людиною, долий мені гарячої води он з того чайника. Бо не тільки дупа, а й мозок задубів.

Думаю, що лише у Старого