Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

вистачило б гумору належне оцінити цю сцену. Капітан міліції, зодягнений у білий смокінг, стоїть посеред обшарпаної кухні і підливає з чайника гарячу воду в бляшану балію, де розчепірилася вимазана у власні сльози і косметику гола повія.

— Скажу, скажу, куди дінуся. Мені ж не з руки тепер щовечора сковороду в труси встромляти. Слухай. Я перебрала і заснула, а всі пили далі. Потім мене сушняк збудив, я розплющую очі, дивлюсь, а вони Алісу гуртом обробляють. Знаєш, як це?

— Мене технологічні подробиці не цікавлять. Ти ближче до справи.

— А я ближче. Всі коло Аліси, а двоє осторонь. Участі не беруть і навіть не дивляться. Про своє розмовляють. Знайшли де!

— Конкретніше, конкретніше. Про що саме, які тексти?

— Один каже, що він цього гада вже не може бачити. Особливо його посмішечку. Плачеться: сплю кепсько, бо він уві сні при людях підходить до мене і вимагає, щоб я віддав його Гертруду. Ні, Сирота, ти коли-небудь чув, щоб так нашу, радянську, бабу звали? Я це ім’я тільки у Андерсена зустрічала… і то там не Гертруда, а Герда.

— Про казки — клієнтам. А мені про справу. Що далі було?

— А далі той, другий, йому радить: ти Музиканта попроси. Ніхто не знає, як він це робить, але слідів немає, менти не докопуються, а фраєру група товаришів прощальний привіт через пресу передає. Той перший: а то правда? А другий йому: тобі що, грошей шкода? Згадай, як у мого шмаркача ледь загранка не накрилася. Нічого не можна було зробити. А Музикант допоміг. І головне, що у нас ворожба під карний кодекс не підпадає. Так, забобон, пережиток минулого. Тож іди, проси Музиканта, хай він своїм чортам на дудочці заграє.

— Ти по п’янці не переплутала, Мілко? Так і сказав: чортам на дудочці? І про ворожбу згадав?

— Так і сказав. Я ж не так багато випила. І спала лише п’ять хвилин. Уявляєш, що то за люди? За свою бабу, за Гертруду оцю готовий іншого порішити. Ну й народ!

— Усе?

— Ага. Вони мене розбудили, оці двоє, я довго прикидалася, що сплю. Що потім було, розказувати?

— Знаю я твоє «потім». Ти головне скажи — де це було? На чиїйсь хаті?

Мілка знітилася, потім сказала пошепки:

— В сауні. На кортах.

— Тенісних?

— Тенісних.

— А хлопці казали, що ти по інтелігенції пішла.

— Так вони ж там такі спортсмени, як я. То все баєчки для їхніх благовірних. Півгодинки ракетками помахають — і бігом у сауну. А потім на нас з Аліскою.

— Ти сама хоч сет від гейма відрізниш, тенісистка?

— А навіщо? Я ж не тими м’ячиками граю, котрі стрибають.

— Добре-добре, професіоналка! До речі. Дам тобі одну пораду надурняк. Не сиди так довго у воді, інструмент застудиш. Краще примочки з синтоміцину приклади. Все, Мілко, кінець фільму. Я вже все забув і ніхто по тобі більше не стрілятиме.

— Сирота, ти знаєш, що в «Кукушці» азери метра підрізали?

— Знаю. Ну то й що?

— Тобі так добре в цьому прикиді. Може, підеш замість небіжчика? А я слово замовлю.

— Мілко, ти знаєш, за що тебе клієнти цінують? За те, що ти завжди намагаєшся бути зверху.

Мілчина матуся все ще сиділа на відрі, в тій самій позі, притискаючи букет до грудей. Я простяг їй руку:

— Вставайте, маман, ідіть в аптеку по синтоміцинову мазь. Тільки беріть одразу десять баночок, бо фронт робіт великий.

На передостанній сходинці підгниле дерево тріснуло, і я ледь не заорав носом. В останню секунду приземлився на чотири точки. Але і це не зіпсувало мені настрою. Єдине, що я зробив — змотався на таксі додому і зняв смокінг та метелик, аби не наражати свого безпосереднього начальника на раптовий інфаркт.

— Ви ж знаєте, товаришу підполковник, що «Гертруда» — то ніяка не жінка.

— Знаю. То абревіатура від «Герой социалистического труда».

— Точно! Тільки так говорять не всі, а номенклатура. Ота, до якої належали чотири покійні щасливчики та їхні батьки. Не вулиця Орджонікідзе, звичайно, але прилеглий до неї район — Хрещатик, Липки… І ще — про шмаркача, який ледь не проскочив повз загранку. Це ж про помічника аташе. Напевне, він цьому шмаркачу дорогу перебіг.

— А «Гертруда» тоді чия?

— Як? Ви ж самі казали про трьох начальників отого геолога, котрі собі за його відкриття Героя видряпали. Підходить?

— Підходить.

— От бачите, товаришу підполковник, ми пішли звичним шляхом, почали шукати, що об’єднує загиблих. А вийшли на те, що об’єднує їхніх ворогів. Крім заздрості, звичайно.

— Сауна?

— І корти. У них там, напевне, якийсь своєрідний клуб невдах. Мілка казала — не стільки ракетками махають, скільки на життя скаржаться. І підозрюваного одразу маємо: якогось Музиканта. Може, професія, а може, кликуха. А може, й прізвище. Чому ні? Зі мною в Університеті вчився Спиридон Граф. А в авіаційному, знаю, був Наполеон Небрежидовський.

— А по батькові його як було — Бонапартович?

— Чого не знаю, того не знаю.