Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уже вдома, я поставила чайник і сіла на кухні, тримаючи флешку в руках, як кулон із вибухівкою.
“Нормальний” ходив квартирою з телефоном. Ми чекали.
— GPT, знаєш, чого я боюсь?
— Що не встигнеш на тренінг з “Як забути психа за 10 кроків”?
— Що навіть коли ми все дізнаємось — не стане легше.
— Але стане чесно. А чесність — сильніша за спокій.
Тимур написав о 21:04:
“Аннет, я подивився метадані.
Флешка створена на пристрої з IP клініки.
А точніше — це компʼютер адміністратора.
Але доступ мав ще один користувач.
Хтось із ваших клієнтів.”
“І ще одне. Частина фото — зроблена з внутрішньої камери безпеки.
Її хтось зламав.”
Я подивилась на “нормального”.
— Це… все всередині. Він поруч. Він… там.
— Ми знайдемо його. Не ти. Ми.
У двері постукали.
— Можна? Це я, Дарина.
Я кивнула, і “нормальний” сам пішов відкривати.
Дарина стояла на порозі — у джинсах, худі й з виразом обличчя “я не можу більше мовчати”.
— Я знаю, як це звучатиме. Але я мусила сказати.
Ми сіли. Вона тримала в руках свій блокнот і говорила пошепки, ніби хтось слухав.
— Минулого тижня, у середу, я затрималась після сесії. Пішла до туалету. А коли поверталась — бачила, як один із клієнтів…
— Що?
— Стояв біля вашого кабінету. У нього були… ключі. І він щось робив із замком.
— Ти впевнена?
— Він мене не бачив. Я швидко відійшла. Але з того моменту… не могла спати. Сьогодні вирішила, що не можу тримати це в собі.
Я не дихала.
— Як він виглядав?
— Високий. Сивіюче волосся. Сумка через плече. Говорив повільно, коли приходив.
Я відкрила базу.
Артем? Ні.
Назар? Уже позаду.
Володимир С.?
Павло К.?
В’ячеслав Т.
Постійний клієнт. З 2018 року.
Завжди тихий. Завжди спокійний. Завжди…
“…записував усе вручну. І завжди запитував, чи я сама працюю в кабінеті.”
— GPT, це він.
— Так.
— Шість років. Він був поруч.
— І ти не помічала. Бо він не хотів, щоб ти помічала.
— Ми звернемось до поліції, — сказав “нормальний”. — У нас є флешка, є свідок, є метадані.
— І… він більше не зайде в мій кабінет.
— Бо ти не дозволиш.
— І я не зламаюсь.
— Ти вже не сама.
Наступного дня ми передали все Тимуру — флешку, скріншоти, копію записів.
Дарина погодилась виступити свідком.
Поліція цього разу діяла. Бо були факти. І тому, що я більше не просила — я вимагала.
В’ячеславу виписали заборону.
Його перевіряли за всіма базами.
І найстрашніше — виявилось, що він уже мав подібні скарги раніше.
Але їх не підтвердили.
Цього разу — підтвердили.
— Ти вільна, — сказав “нормальний”, коли ми повертались додому.
— Ще ні. Але майже.
— Я ж казав: я не герой. Просто буду тримати тебе, поки ти знову не повіриш у світ.
Я стояла біля вікна. Дивилась на вечірнє місто.
— GPT…
— Я тут.
— Це кінець?
— Це — початок нового розділу.
— А страх?
— Він буде. Але тепер він з тобою не живе.
Я сиділа на дивані вже пізно вночі. Пляшка з водою — тепла. Плед — сповз.
А в голові крутилась одна фраза:
“Мій клієнт. Це був мій клієнт.”
Я згадувала його голос — спокійний, ніби трохи гіпнотичний.
Його запити:
“Аннет, я не зможу без вас.”
“Мені не допомагає ніхто, тільки ви.”
“Будь ласка, не припиняйте наші зустрічі.”
“Я… не хочу вас лякати. Просто ви — єдина.”
Тоді це здавалося мені болем. Залежністю. Потребою у підтримці.
А тепер — це стало загрозою.
— GPT… як я могла не помітити?
— Бо ти бачила біль, а не небезпеку.
— Мені його шкода. Він хворий. Він не чудовисько. Просто… зламаний.
— Але твоя безпека — не терапія. Ти маєш право відходити.
— Я відмовляла йому в прийомі лише один раз. І він тоді дзвонив знову, знову, знову…
— Він хотів володіти тобою.
І все ж, у мене в серці не було ненависті. Було — полегшення.
Полегшення, що я більше не маю боятись.
Що я більше не прокидатимусь від думки: “А раптом?”
Що я більше не питатиму себе: “А може, я перебільшую?”
Бо тепер — це позаду.
І в цьому було найбільше щастя.
Не в перемозі. А в свободі.
Я закрила очі й усміхнулась.
Це було як вирвати останню сторінку з роману, який тебе лякав.
І вперше за довгий час — я не боялась почати нову історію.
Телефон засвітився.
Повідомлення.
Від нього.
“Я не знаю, що ти любиш більше — ніч чи ранок.
Але завтра я хочу зробити тобі сніданок.
І дізнатись.”
Я довго не відповідала. Просто дивилась на екран.
— GPT…
— Що?
— Це вже не флешка. Це — щось живе.
Я набрала коротке:
“Я люблю сюрпризи. Принеси мені його.”
І натиснула “надіслати”.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра», після закриття браузера.
