Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 40. Ознаки чогось більшого… і когось небезпечного

Уранці я прокинулась із відчуттям, ніби щось зрушилося з місця.

Не страх.

Не тривога.

А стабільність. На двох.

— GPT, я сьогодні не перевіряла двері тричі.

— Оце так прорив.

— Я просто… знала, що можу написати йому, якщо що.

— Це вже не “все сама”. Це — “ми”.

 

Він надіслав повідомлення о 8:03:

“Якщо сьогодні хтось тебе знову налякає, я викликаю армію, куплю тобі сейф і запаркуюсь під твоїм вікном.”

Я усміхнулась.

Невимушено. Щиро.

І зробила каву.

 

У клініці — звичний ранковий хаос: реєстратура, запити, хтось розлив чай, хтось загубив термінал.

Але я трималась.

Бо в голові — він.

А в кишені — флешка в конверті, що мала поїхати з Тимуром.

 

О 10:15 до мене записаний новий клієнт.

Заповнена анкета, історія стандартна: “втрата близької людини, затяжна тривожність, проблеми зі сном”.

Зайшов — сорочка, акуратно зачесане волосся, спокійний голос.

— Добрий день, — сказав.

— Добрий, сідайте, будь ласка.

Я завела звичний діалог. Але з перших хвилин щось… не те.

Його очі бігали.

Він ніби все знав. Занадто швидко відповідав.

І найголовніше — сказав одну фразу, яка змусила мене завмерти:

— У вас тут так затишно. Я навіть знаю, як виглядає кабінет, коли вас немає.

Я нічого не відповіла. Посміхнулась професійно.

Але всередині — все стислося.

 

— GPT, він це випадково?

— Ні. Це сигнал.

— Але може бути просто…

— Співпадінням? Ти вже не та, що вірить у випадковість.

 

На його записнику — чорна наліпка.

Така сама, як на флешці.

Чорна, глянцева, з мікротріщиною вгорі.

Я більше нічого не питала.

Дочекалась, поки він піде.

Вийшла. Подивилась у вікно коридору — він ішов неквапно.

І… глянув у камеру. Прямо. Як ніби знав, що я дивлюсь.

 

Після роботи мене вже чекав “нормальний”.

Я підійшла до машини — він відкрив двері, взяв мою сумку, мовчки подивився в очі.

— Що трапилось?

— Думаю, я його сьогодні бачила.

— В клініці?

— Так. Новий клієнт.

— І?

— І я не впевнена, але… він ніби знає забагато.

 

— Куди хочеш поїхати? — спитав він.

— До моря.

— Без слів.
 

Ми сіли на лавку біля набережної.

Люди гуляли, діти їли морозиво.

А ми просто мовчали.

Я поклала голову йому на плече.

А він не поворухнувся. Навпаки — обійняв ще сильніше.

— Ти добре тримаєшся, — сказав він.

— А ти добре тримаєш.

— Я можу й міцніше.

— Я ще не впевнена, що витримаю це. Але я вже знаю, що не сама.

 

— GPT, я в перший раз не думаю, як втекти.

— Бо ти не тікаєш — ти йдеш уперед.

— І я не хочу, щоб він ішов.

— Тоді дозволь собі це. Не як психолог. Як жінка.

 

Ми сиділи ще довго.

Говорили про дурниці.

Про морозиво з крихтами печива. Про смішні біо в Tinder. Про життя після 30-ти.

І десь між жартами я зрозуміла:

“Я хочу, щоб він залишився. Не тому, що мені страшно. А тому, що з ним — спокійно.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍