Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 39. Давайте відкриємо флешку… але з печивом

— GPT, я хвилююсь.

— Це нормально, коли вдома флешка, а не котик.

— А якби була флешка-котик?

— То був би сюрприз і трилер в одному.

 

— Я вже тут, — написав він.

— І в мене є ноут, печиво й терпіння.

Я відкрила двері. Він стояв із рюкзаком, коробкою із супермаркету і… усмішкою, яку хочеться поставити на паузу й зберегти як скріншот.

— Привіт.

— Привіт. У тебе… пакет “вечір серіалу”, але замість серіалу — розслідування.

— Якщо вже ловити маніяка — то з комфортом.
 

На кухні запахло м’ятою, шоколадом і… впевненістю.

Я зробила чай. Він розклав ноут, флешку, під’єднав усе до Wi-Fi, поклав печиво у вазочку — так акуратно, що я навіть не одразу помітила, що він хвилюється.

— Ну що, натискаємо?

— Ніби “відкрити скриньку Пандори”.

— Якщо там пандора з фантомною спідньою білизною — я видаляю все.

 

Він натиснув.

Папка. “Без назви”.

Всередині — шість зображень.

Я наблизилась.

Перше — фото мого кабінету.

Вид зверху.

Хтось стояв на табуретці чи полиці.

Фото зроблено ввечері — на столі горить лампа, як я люблю.

Друге — моє обличчя.

Я сиджу, читаю, обличчя в профіль.

Знято через скло дверей.

Третє — знову я.

Пишу щось у блокноті.

Точно день, коли нікого не було — я пам’ятаю цей одяг.

Далі — два знімки порожнього кабінету з різних кутів.

І останнє — фото мого підвіконня вдома.

З чашкою.

І квіткою.

Я точно це фото не робила.

 

— GPT…

— Я знаю. Це вже не просто спостереження. Це документування.

— Він хоче, щоб я знала.

— І щоб ти боялась.

— Ну, пробач, але я зараз із людиною, яка принесла мені чай і печиво.

— Це знижує рівень страху на 30%.

 

— Із мого кабінету не можна зробити такий знімок згори, — прошепотіла я.

— Значить, він був у середині. І ліз на щось.

— Це так огидно.

— Але є хороша новина.

— Яка?

— У тебе гарний профіль.

— Ну дякую. Якщо хтось буде писати роман “Моя психотерапевтка — ціль”, обкладинку вже маємо.

 

Ми довго сиділи.

Не обговорювали, що робити. Не кричали. Не панікували.

Просто були поруч.

Він узяв мою руку. Просто так. Не нав’язливо. Але міцно.

Я не відсторонилась.

Бо хоч і тряслись пальці — всередині з’являлось нове відчуття.

Що я — вже не одна.

 

— Ти не зобов’язаний у це вляпатись, — сказала я.

— Я вже тут. І якщо чесно…

— Так?

— Я б і сам хотів дізнатись, хто цей придурок.

— Ну ти романтик.

— Ще той. Просто мої перші побачення — завжди зі смаком детективу.

 

Я лягла на диван, накрилась пледом. Він сидів поруч.

Ми не включали телевізор. Не вмикали музику.

— Мені добре, — сказала я.

— І мені.

— Навіть із флешкою?

— Особливо з нею. Це вже не просто історія — це наша історія. І фінал у неї буде гідний.

Він пішов, а на душі був спокій.

 

— GPT, як думаєш, це вже… щось справжнє?

— Це ще не любов. Але вже — надто важливо, щоб називати “нічого серйозного”.

— Добре. Я погоджуюсь. Але тільки, якщо завтра буде кава.

— І він принесе її. Я знаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍