Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 42. Сніданок, який не забувається

— GPT…

— Так?

— Якщо я зіпсую все сьогодні?

— То він приготує ще один сніданок. І ще. І ще.

— Ти в цьому впевнений?

— Я вже проголодався, коли уявив, як він смажить яйця.

 

Він подзвонив у двері рівно о 08:01.

Без запізнень. Без квітів.

З авоською, з якої виглядали багет, пучок зелені й… авокадо?

— Привіт, — сказав він. — Твоя кухня вже прокинулась?

— Вона ще не в шоці. Але майже.

— Добре. Бо я зібрався готувати.

Я відійшла, даючи йому дорогу.

Він пройшов так впевнено, ніби робив це кожного ранку.

На мені — домашній светр. Волосся — у кісочку.

На ньому — футболка, джинси, вільність.

У мені — буря.

 

— Я не питаю дозволу, я просто смажу, — сказав він, уже шукаючи сковорідку.

— А ти впевнений, що в мене є масло?

— Я приніс. Я все прорахував.

— Ого.

— Мене виховували двоє пенсіонерів. Я вмію планувати.

— Відчувається.

 

Ми снідали через 20 хвилин.

Яйця-пашот, авокадо, підсмажений хліб, зелень, лимон.

— GPT, це що зараз було?

— Це була заявка.

— На що?

— На “я знаю, що ти сильна жінка, але я теж не картонний.”

 

— Ти сказав, що виріс не тут? — спитала я, вмощуючись навпроти.

— Так. Велике місто. Багато шуму, багато людей, багато роботи.

— А що за робота?

— Урбаніст. Я розробляю міські простори.

— Це звучить як “я знаю, де мають стояти лавочки, щоб люди не зійшли з розуму”.

— Саме так. І ще, щоб дерева не садили в бетон.

— А чому ти тут?

— Дім дістався мені від бабусі з дідусем. Вони жили в маленькому містечку. Я приїжджав туди щоліта.

— І вирішив пожити?

— Спочатку — на місяць. Щоб оформити папери. Потім — ще трохи. А потім…

— Я?

— Можливо.
 

Я тримала горня кави в обох руках.

Він дивився не на чашку. На мене.

— Ти змінилась. З того ранку.

— Я стала трошки живішою.

— І трошки… спокійнішою.

— Можливо.

— Але все ще в тобі є буря.

— І ти не боїшся?

— Я не приходжу, щоб тебе приборкати. Я просто — поряд.

 

Після сніданку ми пішли на прогулянку.

Він тримав руку в кишені, але іноді доторкався до моєї спини, коли ми переходили дорогу.

Не як “чоловік”. Як той, хто поряд.

— GPT… це він?

— А ти як думаєш?

— Я думаю… що я не думаю. Просто дихаю.

 

Він сказав:

— Я не знаю, куди нас це приведе. Але я точно не хочу, щоб ми поспішали.

— Я теж.

— Але якщо я захочу тебе обійняти — скажи, якщо це зайве.

— А якщо скажу, що хочу цього вже тиждень?

— Тоді дозволь.

І я дозволила.

 

Ми стояли кілька секунд — просто так, не рухаючись, ніби весь світ вирішив зробити паузу, щоб не зіпсувати момент.

Його рука була теплою. Не настирливою, не контролюючою — просто присутньою.

Я не пам’ятала, коли востаннє хтось торкався мене так, без наміру взяти, а з бажанням бути поряд.

— У тебе завжди такий вигляд, ніби ти тікаєш, — прошепотів він.

— Бо я звикла, що довго залишатися небезпечно.

— Я не кличу тебе на завжди. Просто на вихідні.

— У містечко?

— Якщо захочеш. Покажу тобі, як виглядає мій світ.

Я подивилась на нього. І сказала впевнено:

— Я приїду.

 

Після того ми ще трохи говорили про дурниці: чи вміє він готувати борщ (ні), чи бачив море взимку (так), і яка кава найгірша в його житті (та, яку він купив уночі в переході, коли їхав на стажування в Норвегію).

Ми повернулися до мене. Вдома було вже темно, але я не вмикала верхнє світло — тільки торшер біля дивану.

Він зняв куртку, поставив телефон на беззвучний.

Ми сіли поруч і ще довго розмовляли — то про дитячі витівки, то про книги, які колись читали, то про людей, яких зустрічали й не змогли забути.

Все це звучало не як “пізнати одне одного”, а як “нагодувати вечір чимось теплим”.

Він кілька разів дивився на годинник, але не йшов. А коли нарешті підвівся, я сама не хотіла, щоб він ішов.

Та сказала лише:

— Я давно не відчувала, що комусь цікаво просто говорити.

— Бо більшість людей хочуть швидко. А мені не спішиться.

Я провела його до дверей. Він знову нічого не зробив “по сценарію”. Просто:

— До суботи. Я приготую щось краще за яйця-пашот.

А я закрила двері — і вперше не мала бажання стерти слід когось із квартири.

— GPT…

— Так?

— У мене дивне відчуття.

— Яке?

— Що все тільки починається.

— А от це — дуже здорове відчуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍