Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

інший граф навіть вбив короля стрілою.

Близько 700 року до н. е. двір Чжоу майже не мав стосунку до герцогів, графів, віконтів та маркізів колишніх колоній (одне давнє джерело каже, що їх було вже 148). Провідні "васали" далі казали, що діють від імени короля Чжоу, але насправді билися один з одним за першість і, не питаючи свого начебто володаря, укладали й розривали угоди на свій розсуд. 667 року до н. е. маркіз Хуань з Ци, що тимчасово мав перевагу, навіть зібрав своїх суперників на конференцію, де вони визнали його своїм провідником (хоча й далі воювали з ним та з усіма іншими). Наступного року маркіз Хуань так залякав короля Чжоу, що той призначив його ба, "сюзереном", що мав (теоретично) представляти інтереси Чжоу.

Маркіз Хуань заробив таке становище здебільшого тим, що захищав слабші держави від нападів народів, що їх вони вважали чужими, — жуни та ді на півночі та групи, відомі, як мань, на півдні. Проте головний (і, безперечно, ненавмисний) наслідок цих війн був доволі подібний до фінікійської та грецької колонізації західного Середземномор'я — жуни, ді та мань посунули до осередку й надзвичайно його збільшили.

У сьомому сторіччі до н. е. держави, розташовані уздовж північного краю осередку, залучили жунів та ді до союзу й закріпили його шлюбами. Багато лідерів жунів та ді вивчили літературу Чжоу й свідомо приєднувалися до прикордонних держав, як-от Ци, Цзинь та Цинь, що значно побільшали. У сьомому сторіччі частина мань у війнах з Цзинь та Ци створили на півдні свою велику державу, Чу. Близько 650-х років до н. е. Чу була повноправним членом міждержавної спільноти, її представники брали участь у конференціях і, великою мірою подібно до сеґестійців та римлян за Заході, що оголосили себе нащадками Енея, провідники Чу почали казати, що вони, так само як інші держави східного осередку, колись були колонією Чжоу. Окрема матеріяльна культура Чу, що поєднувала осередкові елементи з південними, постала близько 600 року до н. е.

Чу набули такої могутности, що 583 року до н. е. держава Цзинь вирішила укласти союз з іншими народами мань і збудувати ворожий табір в тилу Чу. 506 року держава У, учасниця цього союзу, набула такої сили, що спромоглася розтрощити армію Чу. Фактично вона стала такою сильною, що 482 року маркіз Цзинь поступився статусом ба віконтові Фучаю з У — а той, подібно до королів Чу, одразу почав претендувати на походження з Чжоу. Але натоді набула могутности ще одна південна держава, Юе. Її віконти намагалися здолати короля У ідеологічно й проголосили своє походження від династії Ся, найдавнішої з усіх. 473 року до н. е., після того, як віконт Фучай з У повісився, коли військо Юе оточило його столицю, віконт Юе перебрав на себе місце/титул ба. Попри політичний розпад східний осередок поширювався так само драматично, як і західний.

У напрямі до сильного порядку

 

еріод 750-500 років до н. е. був поворотним, коли повороту історії не було. 750 року до н. е. західний суспільний розвиток досягав двадцяти чотирьох балів, саме того рівня, де він був напередодні великого колапсу 1200 років до н. е.; те саме відбувалося на Сході близько 500 років до н. е. Так само, як близько 1200 років до н. е., клімат змінювався, народи мігрували, конфлікти загострювалися, нові держави долучалися до осередків, а старі держави розпадалися. Цілком можливі були й нові колапси, проте натомість обидва осередки реструктурувалися й розвивали економічні, політичні та інтелектуальні ресурси, що давали змогу впоратися з новопосталими викликами. Саме це робить рисунок 5.1 таким нудним — і таким цікавим.

Спочатку ми бачимо зміни в Асирії. Вискочень на ім'я Тиглатпаласар III, що узурпував трон 744 року до н. е., спочатку видавався дуже подібним до всіх інших претендентів, що демонстрували такі самі фокуси від 780-х років, але протягом менш ніж двадцяти років він катапультував Асирію з розваленої слабкопорядкової держави до динамічної сильнопорядкової. Тим часом, як якийсь мафіозо, що набуває легітимности, він перетворився з боса гангстерів на великого (але брутального) короля.

Його секрет полягав у тім, що від справ було усунено аристократичних Синів Неба. Замість залежати від того, чи лорди постачать військо, Тиглатпаласар створив постійну армію, що отримувала платню від нього й підлягала лише йому. Тексти, що збереглися, не містять інформації про те, як він спромігся це зробити, але якимось чином він примусив бранців війни сформувати особисту армію. Коли вона вигравала битви, Тиглатпаласар платив награбованою здобиччю своєму війську, замість ділити її з лордами. Маючи підтримку армії, він зламав владу вельмож, ввів поділ найвищих чиновників та заповнив багато посад захопленими євнухами. Євнухи мали дві переваги: по-перше, вони не могли мати синів, що претендували б на спадкові посади, а по-друге, традиційна аристократія ставилася до них з такою зневагою, що вони навряд чи могли б очолити повстання. Мало того, Тиглатпаласар надзвичайно збільшив чиновництво, що забезпечувало функціювання держави, переступив через стару еліту й створив адміністрацію, лояльну лише до нього.

Усе це чимало коштувало, тому Тиглатпаласар впорядкував свої фінанси. Замість трусити чужинців періодичними появами та вимогами виплат, він наполіг на регулярних контрибуціях — по суті, податках. Якщо король-клієнт заперечував, Тиглатпаласар призначав замість нього асирійського намісника. Наприклад, 735 року до н. е. король Ізраїлю Пеках приєднався до податкового спротиву Дамаска та інших сирійських міст (рис. 5.5). Тиглатпаласар на них "упав, наче вовк до кошар"[132]. 732 року до н. е. він зруйнував Дамаск, посадив намісника та анексував родючі північні долини Ізраїлю. Засмучені підданці Пекаха вбили його та посадили замість нього на трон проасирійського короля Осію.

Все було добре, аж поки 727 року до н. е. Тиглатпаласар помер. Осія, думаючи, що нова асирійська система помре разом із ним, припинив виплати, але Тиглатпаласарові інституції виявилися достатньо тривкими, аби витримати зміни верхівки. 711 року до н. е. новий король Асирії Салманасар спустошив Ізраїль, вбив Осію, посадив намісника й депортував десятки тисяч ізраїлітів. Від 934 до 612 року до н. е. Асирія фактично примусово переселила з одного місця на інше десь 4,5 мільйони людей. Депортовані люди поповнювали асирійські армії, будували міста та працювали на проекти, що підвищували продуктивність імперії, — перекривали річки греблями, садили дерева, доглядали оливи, копали канали. Праця людей, позбавлених майна, годувала Ніневію та Вавилон, що зросли до ста