Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

тисяч мешканців кожне, применшували раніші міста та висмоктували ресурси звідусіль навколо себе. Суспільний розвиток стрибнув вгору, на 700 рік до н. е. Асирія була сильнішою за будь-яку іншу державу за всю попередню історію.

Чи змінив Тиглатпаласар перебіг історії, коли збезголовив колапс у восьмому сторіччі? Був час, коли історики без вагань відповідали на це запитання схвально, але тепер більшість не наважуються приписувати так багато волі однієї великої людини. У цьому випадку вони, мабуть, мають рацію. Тиглатпаласар міг бути великим, якщо саме так ми хочемо назвати його за жорстокість, але він не був унікальним. Наприкінці восьмого сторіччя до н. е. володарі бачили в централізації розв'язок усіх своїх негараздів. У Єгипті нубійці з теперішнього Судану знов об'єднали країну навіть раніше, ніж Тиглатпаласар захопив асирійський трон, і протягом наступних тридцяти років запроваджували реформи, що він би схвалив. Близько 710-х років до н. е. те саме робив навіть король маленької Юдеї Езекія.

Все це видається не зміною історії завдяки одному генієві, а розпачливими спробами людей випробувати будь-які ідеї, що спадають на думку, та перемогою найліпших розв'язків. Стояло питання централізації чи загибелі. Володарів, що не спромоглися встановити контроль над місцевими провідниками, розбили ті, хто зміг це зробити. Езекія, занепокоєний щодо Асирії, почувався зобов'язаним зміцнювати Юдею. Синаххериб, новий король Асирії, занепокоєний міццю Езекії, почувався зобов'язаним його зупинити. 701 року до н. е. Синаххериб спустошив Юдею та вивів з неї людей. Він не зруйнував Єрусалим чи то тому, що асирійців вразив янгол (як каже Юдейська Біблія), чи тому, що Езекія погодився платити більшу данину (як каже літопис Синаххериба).

У будь-якому разі перемога поставила Синаххериба перед обличчям суворої нової реальности: кожна війна, що її вигравала Асирія, продукувала нових ворогів. Коли Тиглатпаласар на початку 730-х років до н. е. анексував північну Сирію, проти нього зорганізувалися Дамаск та Ізраїль; коли Салманасар між 732 та 722 роками до н. е. переміг Дамаск та Ізраїль, на передовому краї опинилася Юдея; приборкання Юдеї 701 року до н. е. зробило погрозою Єгипет, отже, у 670-і роки Асирія спустошила долину Нілу. Проте Єгипет виявився надто великою країною, і, коли десятьма роками пізніше асирійці пішли, на всіх їхніх кордонах накопичувалися проблеми. Зруйнувавши Урарту, свого головного ворога на півночі, вони відкрили себе до грабіжницьких нападів з Кавказу; перемігши Вавилон, свого головного ворога на півдні, вони мусили воювати з Еламом, що містився далі на північний схід; а зруйнувавши у 640-ві роки до н. е. Елам, вони просто уможливили загрозу від мідійців з гір Заґрос та дозволили Вавилонові відновити свою силу.

У впливовій книжці Піднесення та падіння великих держав історик Пол Кенеді з Єльського університету доводить, що протягом останніх п'ятисот років потреба вести великі війни постійно змушувала європейські держави надмірно поширюватися й цим їх послаблювала аж до руйнації. Попри стрибок до сильнопорядкової моделі з великими потоками прибутків, професійною армією та чиновництвом, попри перемоги над усіма суперниками, Асирія через таке імперське поширювання закінчила як гарна дитина з яскравої обкладинки. Близько 630 року до н. е. вона скрізь відступала, а 612 року до н. е. союз мідійців та вавилонців спустошив Ніневію та поділив імперію.

Раптове падіння Асирії повторило картину, що ми бачили в четвертому розділі, — військові перевороти збільшують осередок і дають периферійним народам шанс пробити собі шлях всередину. Мідія адаптувала багато асирійських інституцій та політик; Вавилон знову набув великої могутности; Єгипет спробував перестворити свою давно втрачену імперію в Леванті. Боротьба за каркас Асирії також підтримувала експансійну динаміку. Централізація Мідії перетворила на грізну силу інший периферійний народ, персів південно-західного Ірану. 550 року до н. е. перський полководець Кір подолав мідійців, що своєю міжклановою боротьбою зробили його шлях гладкішим. (Мідійський король досить по-дурному доручив командувати армією, відрядженою проти Kipa, полководцеві, що його він до того змусив їсти тіло власного вбитого сина. Полководець негайно перейшов на бік суперників, армія розвалилася, й Кір взяв гору.)

Перські володарі так само, як до того асирійські королі, вірили в свою боговиту місію. За їхніми уявленнями, ахеменіди були представниками земних інтересів Агурамазди, бога світла й правди, в його вічній борні з темрявою та злом. Вони самі себе переконали, що боги інших народів бачили справедливість їхньої справи та хотіли їхньої перемоги. Отже, коли Кір 539 року до н. е. взяв Вавилон, він проголосив (очевидно, щиро), що зробив це, аби звільнити вавилонських богів від розбещених володарів, що їх нехтували. Коли він пішов далі й відправив юдеїв назад до Єрусалима, звідки вавилоняни забрали їх у рабство 586 року до н. е., автори Юдейської Біблії навіть підтвердили Кірову високу самооцінку. Їхній бог, як вони писали, звертався до Kipa: "Мій пастирю... мій помазанцю... Я міцно тримаю тебе за правицю, щоб перед обличчям твоїм повалити народи, і з стегон царів розв'яжу пояси, щоб відчинити двері перед тобою..."[133].

Кір повів свої армії до Егейського моря та кордонів теперішніх Казахстану, Афганістану та Пакистану. Його син Камбіс завоював і утримав Єгипет. Потім, згідно з оповіддю, химерною, як у Сима Цяня, 521 року до н. е. трон захопив його далекий родич Дарій. За грецьким істориком Геродотом, Камбіс неправильно витлумачив свій сон, нібито його брат Смердис готував проти нього заколот, і наказав таємно його вбити. Тоді, на лихо Камбісові, жрець — теж Смердис на ім'я й дуже подібний обличчям до вбитого Смердиса — захопив трон, прикидаючися справжнім Смердисом. Камбіс скочив на коня й кинувся додому, де виявив шахрайство (разом із фактом, що він вбив рідного брата), але випадково поранив собі стегно й помер. Тимчасом фальшивого Смердиса викрили, коли одна з його дружин сказала, що він не має вух (вуха фальшивому Смердисові відтяли за якусь давнішу провину). Тоді семеро аристократів вбили фальшивого Смердиса й почали змагатися за трон. Кожен привів до вибраного місця коня, і той з них, чий кінь на світанку заірже першим, мав стати королем. Виграв Дарій (шахрайським шляхом).

Дивовижно, що цей спосіб обирати короля виявився не гіршим за інші[134], а Дарій швидко довів, що він новий Тиглатпаласар. Він так ефективно довів до максимуму данину зі своїх володінь із десь 30 мільйонами підданців, що Геродот пише: "Перси кажуть, що Дарій був для них купцем... бо улаштував усе як купець"[135].

Дарій ішов за грошима, що тягли його на захід, де піднесення суспільного розвитку відродило Середземноморську прикордонну смугу. Близько 500 року до н. е. торгівці, що