Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Вона засміялася, хитро блиснувши очима.

— Дай йому трохи часу. Скоро сама зрозумієш.

Я нічого не відповіла, бо в цей момент сигнал до старту відволік мене від розмови.

Пролунав різкий звук, і мотоцикли зірвалися з місця.

Всі, крім одного.

Я дивилася на Тимура.

Він сидів спокійно, наче це його зовсім не стосувалося. Наче не було жодного наміру гнатися. Тільки коли всі вже виривалися вперед, він різко натиснув на газ і зірвався з місця.

— Ох ти ж… — вирвалося в мене, коли його байк буквально стрілою увірвався в гонку.

Він не стартував першим. Але я вже знала — він зробить усе, щоб фінішувати першим.

Гонка розгорнулася, і я не могла відірвати погляду від траси. Мотоцикли різко входили в повороти, двигуни ревли, колеса мало не чіпляли бетонні бар’єри. Але Тимур… він гнав так, наче грав за власними правилами.

Спочатку Весельський залишався позаду, ніби вивчаючи суперників. Його рухи були спокійними, контрольованими. Але потім, коли всі розслабилися, він почав діяти.

Один різкий маневр — і він обігнав першого.

Ще один — і другий залишився позаду.

Я бачила, як його тіло рухалося в такт мотоциклу, як Тимур нахилявся майже до самої землі, входячи в круті віражі. Це не просто гонка для нього. Це щось більше.

— Він грається, — промовила та сама дівчина поруч, теж не відриваючи погляду від траси.

Я нервово вкусила губу.

— Що ти маєш на увазі?

— Тимур ніколи не викладається на старті. Він дає іншим шанс. А потім… — вона хитро усміхнулася, — забирає перемогу, коли вони найменше цього чекають.

І справді.

Останній поворот — і Тимур, ніби передчував ідеальний момент, викрутив кермо, вирвався вперед і буквально на останніх метрах перетнув фінішну лінію першим.

Вибух радості, вигуки, прокльони тих, хто ставив не на нього. А я стояла, втупившись у його фігуру, коли він повільно зупинив мотоцикл і зняв шолом.

Його погляд знайшов мій. І в цю мить я зрозуміла: він не просто виграв гонку.

Весельський щось довів. Мені.

Моє серце ще не встигло заспокоїтися після цього видовища, а Тимур уже йшов у мій бік, знімаючи рукавички. Він виглядав так, ніби тільки що вийшов не з шаленого заїзду, а просто з душу — спокійний, розслаблений, ніби це була звичайна прогулянка.

— Ну що, ти ще питаєш, чому я це люблю? — запитав Весельський зупинившись переді мною.

Я зітхнула, склавши руки на грудях.

— Це не любов. Це залежність.

Його усмішка стала ще ширшою.

— Хіба є різниця?

Я не встигла відповісти, бо до нас підійшов чоловік у чорній куртці, тримаючи в руках конверт.

— Все чесно, як і домовлялися, — сухо кинув він, простягаючи гроші.

Тимур узяв конверт, навіть не перераховуючи, недбало засунув його у кишеню, своєї шкіряної куртки.

— З вами приємно мати справу, — усміхнувся Тимур, не звертаючи уваги на напругу, що повисла в повітрі.

Чоловік стиснув щелепи, але нічого не сказав і зник у натовпі.

Весельський повернувся до мене.

— Поїхали.

Я здивовано підняла брови.

— І все? Ти тільки що виграв купу грошей, розізлив половину цих людей, і ти просто… їдеш?

— А що, ти хочеш залишитися? — з викликом запитав він.

Я обернулася. Натовп ще гудів, обговорюючи результати. Дівчина, з якою я розмовляла, усміхнулася мені, а потім зникла в тіні.

Мені не подобалася ця гра. Але ще більше мене лякало, що мені починало подобатися бути її частиною.

— Поїхали, — сказала я, відчуваючи, як у животі щось завмирало від невідомості, яка чекала попереду.

Тимур нічого не відповів, тільки відчинив переді мною двері машини.

————————————————————————

Подібний ангар є вигадкою авторки, хоча, на мою думку, такі підпільні мотогонки дійсно можливі на старих заводах та інших закинутих приміщеннях. В Києві таких будівель достатньо — багато старих промислових об'єктів, складів і ангарів, які не використовуються за основним призначенням, можуть стати місцями для неофіційних змагань і активностей. Якщо ви вважаєте інакше напишіть свою думку в коментарях.