Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Весельський на секунду затримав погляд на мені, а потім знову перевів увагу на дорогу.

— Добре. Тоді просто довірся мені.

Довіритися? Йому? О, це звучало небезпечно. Але чомусь я вже знала, що зроблю саме це.

Через кілька хвилин ми зупинилися. Я виглянула у вікно й побачила старий занедбаний ангар.

— Серйозно? — скептично запитала я.

Тимур усміхнувся ще ширше.

— А тепер виходь.

Я не знала, що на нього найшло, але точно знала одне — цей вечір буде особливим. Вийшовши з авто, вдивлялася у величезну громаду закинутого ангара. Облуплені стіни, а десь усередині чулося глухе відлуння.

— Що це за місце? — недовірливо запитала я, стискаючи руки в кишенях кофти.

Тимур, як завжди, виглядав спокійним і навіть трохи розваженим.

— Дізнаєшся. Але якщо страшно — можемо розвернутися і поїхати додому, — сказав він з викликом, явно знаючи, що я не відступлю.

Я зітхнула.

— Веди вже.

Весельський усміхнувся і відкрив важкі металеві двері, пропустив мене вперед. Я зробила кілька кроків, і раптом…

Гучний рев двигунів прорізав тишу. Я здригнулася, відчувши, як холодок пробіг по шкірі. Озирнувшись, зустріла погляд Тимура. Він вже обіймав мене за плече, його усмішка була невидимою, але очевидною. Було зрозуміло, що він насолоджувався моєю реакцією.

— Я люблю екстрим, — промовив він, поглядаючи в очі, — тому не міг не поділитися цією миттю з тобою.

Потім Весельський нахилився до мого вуха, і його голос став ледь чутним, наче ми були на межі таємниці.

— Тільки тссс, — шепнув він, прикладаючи палець до моїх губ. — Про це ніхто не має знати.

Перед нами розкривалася імпровізована підпільна траса для мотогонок. Люди в шоломах та шкіряних куртках, запах паленого бензину, вібрація від двигунів, що вже чекали на старт.

— Ти жартуєш… — прошепотіла я, розуміючи, куди він мене привів.

— Аж ніяк, — задоволено відповів Тимур. — Сьогодні ти побачиш справжній адреналін.

І я вже знала, що це буде вечір, який я пам'ятатиму довго.

Я зробила ще кілька кроків, уважно вдивляючись у натовп. Атмосфера напружена, всі тут явно свої — усмішки, потискання рук, глузливі перегуки. І в кожного в очах — збудження та азарт.

— Це легально? — тихо запитала я, нахиляючись ближче до Тимура.

Він засміявся, нахилився до мого вуха й прошепотів:

— А тобі це справді важливо?

Його голос був низький, майже гіпнотичний. Я стиснула губи й заперечно похитала головою. Ні, зараз це справді не мало значення.

Тимур відступив назад, натягуючи на руки шкіряні рукавички.

— Почекай тут. Подивишся, як це буває по-справжньому.

Я хотіла щось сказати, але він уже рушив уперед. Коли Тимур підходив до свого мотоцикла, погляди присутніх змінювалися. Хтось схрещував руки на грудях, хтось дивився з повагою, хтось із прихованою злістю. Було очевидно — його тут або ненавидять, або обожнюють.

Гул двигунів ставав голоснішим. Я відчувала, як земля під ногами вібрувала, як енергія напруги розтікалася повітрям.

Гонка ще не почалася, а я вже відчувала цей клятий адреналін. Серце билося швидше, хоча я навіть не була учасницею цієї гри. Просто спостерігати за Тимуром, за його спокійною впевненістю, було майже… небезпечно.

Він сів на мотоцикл, легко перекинувши ногу через корпус, і натягнув шолом. Його рухи були відточеними, наче він народився для цього. Світло фар вихоплювало з темряви шматки простору: бетонні стіни, розмітка траси, обличчя людей, які чекали шоу.

— Ставки зроблені! — прокричав хтось із натовпу.

Я здивовано озирнулася. Так ось у чому справа — тут не просто гонка, тут гра на великі гроші.

— Твій хлопець знову зірве куш? — раптом почувся голос поруч.

Я повернула голову. Біля мене стояла дівчина в обтислій чорній куртці, з темно-бордовим волоссям і поглядом, у якому змішувалися насмішка й цікавість.

— Він не мій хлопець, — машинально відповіла я.

Дівчина хитро усміхнулася, у її погляді загорілися лукаві іскорки.

— Ну-ну… — Вона повела плечем. — Просто ти перша дівчина, яку він привів сюди.

Невимушеність у її голосі була занадто безтурботною, щоб бути випадковою. Співрозмовниця примружилася, уважно вдивляючись, ніби чекала на реакцію.

— Навіть так, — я хмикнула, намагаючись не видати зацікавлення. — Невже це місце таке особливе?

— Дивлячись для кого, — дівчина грайливо відкинула пасмо волосся назад. — Для когось — просто ще одне закинуте приміщення. А для нього… — Вона зробила паузу, спостерігаючи за мною. — Скажімо так, якщо він привів тебе сюди, це щось значить.

Я скептично підняла брову.

— Що ж, тепер навіть цікаво, що це за велика честь мені дісталася.